ФЕЛІКС: Вона злякається?
ЛЮЧЯ: Ні... Не знаю. Тепер я вже нічого не знаю. Хто вона така? Звідки в неї ті вишні? Можливо, купила чи хтось пригостив?
ФЕЛІКС: Не гарячкуй. Це тільки вишні.
ЛЮЧЯ: Може, вони немиті? Звісно, бо ніхто не продає митих. А ще в них повно пестицидів! А якими руками їх брали? Брудними руками грузина на базарі!
ФЕЛІКС: Бачиш? Злива вже минає. На вулиці з’являються перші перехожі.
ЛЮЧЯ.: Феліксе... Я закохалась.
ФЕЛІКС: Тому ти їдеш?..
ЛЮЧЯ: Ні.
ФЕЛІКС: Хто він?
ЛЮЧЯ: Ти його не знаєш.
ФЕЛІКС: Ти перевтомилась. Я вимкну телевізор.
ЛЮЧЯ: Я теж його не знаю... Вишні. Я хотіла б тільки їсти вишні й більше ні про що не думати.
ФЕЛІКС: Я збігаю до магазину.
ЛЮЧЯ: Ні. Бо зараз ніч і дощ.
ФЕЛІКС: Ти ж хотіла вишень...
ЛЮЧЯ: Я так сказала?.. Якась нісенітниця. Я не люблю вишень. Я просто хочу ні про що не думати, це тому... Він працює на льодовій арені, здає напрокат ковзани. Ми говоримо лише про лід, а наша шкіра торкається лише тоді, коли я плачу йому за годину задоволення покататися перед його очима. Я повертаюсь додому і повторюю собі: нічого від нього не хочу. Я навіть не люблю кататися на ковзанах... Ненавиджу кататися, не відчуваю жодного задоволення, від льоду так холодно... Повертаюся додому, заклякла від холоду, чищу рибу і безперестанку повторюю собі: я нічого не хотітиму від нього. Нічого й не можу хотіти. Чого від нього хочу? Нічого. Лише, щоб він дивився, як я катаюсь на ковзанах. І щоб усміхався кутиками своїх вуст... Мені до вподоби думати, що він чекає на мене. Мені бракує сил на сумніви. Вистачає лише на віру. Часом біля нього сидить дружина, така юна й уже така зморена. Вона приходить, штовхаючи перед собою візочок із малюком. Сидить і дивиться, як ми викарбовуємо на льоду слова... Дивиться, однак не читає... А для чого їй читати? І так усе має. Вона — його жінка. Така юна, а очі — мов вишні. Такі важкі, важкі... Йому потрібна така, як вона. У мене немає права бажати.
ФЕЛІКС: Я встигнув би ще збігати до крамниці...
ЛЮЧЯ: Ти не слухаєш. Ти ніколи не слухаєш мене, ідіоте. Тобі має бути боляче. Чому тобі не боляче?
ФЕЛІКС: Я не ідіот.
ЛЮЧЯ: Ти не кохаєш мене, якщо тобі не боляче.
ФЕЛІКС: Не називай мене ідіотом, гаразд? Я куплю тобі вишень, якщо це допоможе тобі не думати.
ЛЮЧЯ: Скажи, що тобі боляче, коли я називаю тебе ідіотом.
ФЕЛІКС: Не боляче. Лише хочу, щоб ти не думала.
ЛЮЧЯ: Але тоді я не думатиму й про тебе. Ти цього хочеш? Ти змучився від мене, так? Кажеш, що сходиш за вишнями, а насправді лише хочеш побути на самоті. Утекти з пробірки.
ФЕЛІКС: Тут місця вистачає лише для тебе.
ЛЮЧЯ: Чому в нас немає дітей?
ФЕЛІКС: Ти казала, що ще не час.
ЛЮЧЯ: Я п’ятий рік це повторюю. Тобі це не здається дивним?
ФЕЛІКС: Здається.
ЛЮЧЯ: То чому в нас немає дітей?
ФЕЛІКС: Можливо, ми боїмося.
ЛЮЧЯ: Чого? Чого, боягузе, боїшся?
ФЕЛІКС: Я не боягуз.
ЛЮЧЯ: Ти боягуз та ідіот. П’ять років не здатний зробити мені дитину.
ФЕЛІКС: Попроси того з ковзанами...
ЛЮЧЯ: А що, здійнялися ревнощі?.. Лише так я можу тебе, шановний, реанімувати?
ФЕЛІКС: Я не ревную.
ЛЮЧЯ: Ти не боягуз і не ідіот. Ти не ревнуєш, не колупаєшся в носі, не пердиш. Завжди користуєшся презервативом. Коли сильно притисне, зачиняєшся у ванній кімнаті і ввічливо кінчаєш собі в кулак. Щоб не втомлювати дружину занадто частими статевими стосунками. Ти не дратуєшся і не кусаєшся. Ти — ідеальний чоловік. То чому в нас немає дітей?!
Фелікс зривається в істеричному плачі.
ФЕЛІКС: Замовкни, ти...
ЛЮЧЯ: А то що?..
ФЕЛІКС: Бо я не відповідаю за свої дії...
ЛЮЧЯ: O! Вдар мене, побий! Може, нарешті відчую оргазм!
Він вдаряє її. Лючя німіє. Потім незворушно встає і зачиняється у ванній кімнаті. Усередині — тиша. Вона не пускає води.
ФЕЛІКС: Ти мариш. Як ти можеш казати, що кохаєш чоловіка, якого не знаєш?
ЛЮЧЯ (відчиняє двері ванної кімнати і говорить з порога): Мій розум теж про це питає.
ФЕЛІКС: І що?..
ЛЮЧЯ: Хороше запитання.
ФЕЛІКС: Логічне запитання.
ЛЮЧЯ: Але його ставить розум. А я кохаю серцем.
ФЕЛІКС: Ти мариш. Дитинко, ти мариш.
ЛЮЧЯ: Феліксе, я розумію, що тобі...
ФЕЛІКС: Як довго?..
ЛЮЧЯ: Що «як довго»?..
ФЕЛІКС: Ну цей лід, ковзани, «не маю права»... Коли це все почалося?
ЛЮЧЯ: Рік тому... Але не це головне.
ФЕЛІКС: Ого, як накаталася! Ти ж хвора. Тобі необхідна фахова допомога.
ЛЮЧЯ: Яка, яка?..
ФЕЛІКС: До психіатра! Ковзани в зуби й уперед! Завтра, мерщій!