ЛЮЧЯ: Знов?.. (Розуміє, що ляпнула зайве...)
ТАНЯ: Чому «знов»?
ЛЮЧЯ: Ну, ви скидаєтеся... на молоду матусю.
ТАНЯ: Така жахлива?.. Усе, після шостої я більше не їстиму! (Починає плакати.) Першому лише восьмий місяць... Навіть не сподівалася, що вже можна... так скоро... Господи...
ЛЮЧЯ: Припиніть. Це ж щастя. Така молода і будете мати двох діток. Спочатку все видається похмурим і чорним... А коли немовлята підростуть, почуватиметеся, ніби їхня старша сестра. Інші жінки вам заздритимуть!
ТАНЯ: Справді?
ЛЮЧЯ: Справді, справді. Знаєте, що? До мого поїзда ще є час. Ходімо, купимо собі щось перекусити. Ви така худенька, мов стеблинка. Мабуть, першу дитину грудьми годуєте?
ТАНЯ: Що ви! У мене молока нема. Ми її годуємо сумішами.
ЛЮЧЯ: Сумішами? Тоді нічого. Виживе. Ви подумайте й про себе. Жінка має бути кругленькою. Вона ж мов комірчина. Діти й чоловіки беруть у нас усе, що маємо найліпше.
ТАНЯ: А я і є комірчиною. Подивіться, який зад. (Лючя поблажливо обводить поглядом охлялий Танин задок.) А після цього стану ще ширшою... (Упивається очима в тарілку з пловом, що принесла для неї Лючя.) Ні!..
ЛЮЧЯ: Так! Хто втовкмачив вам у голову, що ви товста?
ТАНЯ: Мама...
ЛЮЧЯ: Ну, на вашому місці... я теж на неї злостилась би.
ТАНЯ: Ах! Я не взяла з собою грошей... Вилетіла з дому, у чому стою...
ЛЮЧЯ: Пригощаю.
ТАНЯ: Я десь вас бачила...
ЛЮЧЯ: Можливо, когось нагадую. Ви їжте.
Таня копирсається в тарілці. Лючя, підперши рукою підборіддя, спостерігає за нею. Вона ледве приховує свою цікавість.
ЛЮЧЯ: У світі нема ближчого зв’язку, ніж той, що зав’язується між матір’ю й дитиною. Між чоловіком і жінкою цього не буває навіть у пік їхнього кохання.
Таня жбурляє виделку і плаче.
ТАНЯ: Я не народжуватиму цього. Я його ненавиджу. Він мене тисне.
ЛЮЧЯ: Який уже строк?
ТАНЯ: Два місяці. Ще можна забрати.
ЛЮЧЯ: Цить! Він іще не може тиснути. Вигадуєте. Мабуть, це від утоми.
ТАНЯ: Я товста й огидна. Жеру, як свиня. Знаєте, від мене смердить! (Каже, мов найбільшу таємницю.)
ЛЮЧЯ (перехоплює її інтонацію): Справді? (Нюхає.) Нічого не чую.
ТАНЯ: Чоловік мені подарував парфуми. Каже: «Пахни, крихітко». «А що, — кажу — від мене смердить? Смердить, так?»
ЛЮЧЯ: А він що?..
ТАНЯ: «Коли помиєшся — ні».
ЛЮЧЯ: Він вас кохає. Дарує парфуми.
ТАНЯ: Бо від мене смердить!
ЛЮЧЯ: Мій чоловік ніколи не дарував мені парфумів.
ТАНЯ (лупить себе по животу): Усе через це! Я стомилась, стомилась, стомилась... Я не годжуся до дітонародження... Узагалі не треба було... Я мала народитися... льотчиком.
Лючя ніжно стискає Танину руку (цю саму, якою та била себе по животу) і цілує її.
ТАНЯ (приголомшена): Ви що?..
ЛЮЧЯ. Ви щаслива, ви маєте все. Я розумію, що це втомлює. Часом вам здається, що ви не в змозі донести ложки до рота... Але це все від надлишку. Страждання від володіння — важке випробування. Дозвольте, я вас погодую.
Лючя бере в Тані виделку і годує її, мов дитину. Таня слухняно жує.
ЛЮЧЯ: У вашому животі розширюється новий всесвіт. Від цього розігріваються нутрощі, а від ніжності світліє кров... Яке щастя — частину її віддати іншому! Це дарунок на все життя. Ніколи не дозволяйте видерти те, що вклав у вас люблячий чоловік.
ТАНЯ (повним ротом): Він мене кохає?..
ЛЮЧЯ: Так.
ТАНЯ: Звідки ви знаєте?
ЛЮЧЯ: Знаю.
ТАНЯ: Eх, як смачно! Я хочу ще.
ЛЮЧЯ: Я замовлю. А ви пообіцяйте, що народите дитятко...
ТАНЯ: Ну, що ж... Гаразд, народжу.
ЛЮЧЯ: Я куплю вам плову і вже бігтиму. Мені вже час. А ви — поїжте і мерщій прямо додому. Гаразд?
ТАНЯ: Ні. Я поїм і прямую до чоловіка на роботу. Він працює на льодовій арені. Йому нудно там стовбичити.
ЛЮЧЯ: Чудово. Піднімете йому настрій.
ТАНЯ (гордовито): Знаєте, він — льотчик. Йому там не місце.
ЛЮЧЯ: Хтозна, де чиє місце...
ТАНЯ(погладжує живіт): Я ще не казала...
ЛЮЧЯ: Ще не казали?..
ТАНЯ: Ні-і...
ЛЮЧЯ: Але скажете?..
ТАНЯ: Ага.
ЛЮЧЯ: Правда?..
ТАНЯ: Правда-правда. Та спершу з’їм плов.
ЛЮЧЯ: Я сидітиму в поїзді й думатиму про вас. Як ви скажете, і як він зрадіє, підхопить вас на руки й підніме вгору.
ТАНЯ (ненадовго спохмурнівши): Так-так. Він підхопить мене на руки, підніме, і я вдарюсь об світильник.
ЛЮЧЯ (сміється): Несильно вам вдаритися! (Намагається піти.)