ФЕЛІКС: Тату?.. (Тиша.) Тату, ти заснув?.. (Тиша.) Батьку!.. (Підскакує, вмикає світильник біля батькового ліжка.)
Батько широко посміхається, його очі блищать.
ФЕЛІКС (роздратовано): Тьху ти!..
БАТЬКО: Чатуєш?.. Усе одно я скоро помру.
ФЕЛІКС: Ай, тату, не починай. Я хочу спати.
БАТЬКО: А мама де?
ФЕЛІКС (позіхає): Ми з нею цієї ночі помінялися місцями. Нехай вона виспиться, бо ти шепочеш.
Пауза.
БАТЬКО: Я не чув, щоб вона лягала.
ФЕЛІКС: Тобі все треба чути.
БАТЬКО: Може, ще не лягала.
ФЕЛІКС: Можливо, читає на кухні.
БАТЬКО: Не видно світла крізь дверну шпарину знизу.
ФЕЛІКС: Значить вона вже лягла. Ти не почув.
БАТЬКО: Не почув. А сестра?..
ФЕЛІКС. Сестра, сестра! Скільки можна перепитувати? Вона поїхала.
БАТЬКО: Куди?
ФЕЛІКС: Ай, не прикидайся. Вийшла заміж за жида й поїхала.
БАТЬКО: Ну й дурна.
ФЕЛІКС: Дурна. Вже чули.
БАТЬКО: Жиди трахаються в темені. Біднятко...
ФЕЛІКС: Яка різниця?
БАТЬКО: Та є різниця. Але ти зелений ще... Чи вже ні?..
ФЕЛІКС: Я запитую, яка тобі різниця, як вона трахається?
БАТЬКО: Мені? Велика. Я ж батько. Ми вас обох робили при світлі.
ФЕЛІКС: Ото пощастило! Тепер ходитиму й вихвалятимуся всім.
БАТЬКО: Маєш чим вихвалятися. Зроблені у світлі тягнуться до світла.
Чути, як скриплять двері, які хтось намагається крадькома відчинити. Чути кроки й шепіт. Обидва стихають і вслухаються. Двері в кімнату ледь прочиняються.
МАТІР (тихенько): Феліксе! Феліксе, дитинко, ти спиш?.. Батьку?..
Вони вдають, що сплять. Двері зачиняються. Обидва довго мовчать і слухають. Чути легке поскрипування ліжка.
БАТЬКО: Вони теж світла не запалюють. Ніколи. (Пауза.) Гей, Феліксе! Невже заснув?..
ФЕЛІКС (не своїм голосом): Заснеш тут... з вами... у борделі.
БАТЬКО. Чого ти?.. (Пауза.) Феліксе, дитинко. (Пауза.) Ти ревеш?
ФЕЛІКС (стримуючи сльози): Іди срати.
БАТЬКО: Ну, цю справу мені в ліжко приносять.
ФЕЛІКС: На твоєму місці я їй волосся би видер! Що ти за чоловік!
БАТЬКО: Зелений ти ще...
ФЕЛІКС: Граблі між ноги засунув би, щоб через горло вилізли! Тій курві!
БАТЬКО (суворо): Не смій так про матір!
ФЕЛІКС: Не мати вона мені.
БАТЬКО: Всипав би я тобі перцю. Шкода, що рука не слухається.
Пауза.
Фелікс зненацька підскакує й намагається вислизнути крізь двері.
БАТЬКО (суворо): Стояти! Куди зібрався?
ФЕЛІКС: Посцяти.
БАТЬКО: До ліжка мерщій! Спатимеш не сцявши.
ФЕЛІКС: Батьку, я — не ти. Мені дійсно треба.
БАТЬКО: Якого біса? Нічого тобі не треба. Ти сходив перед тим, як лягти. Я чув. Лягай назад. (Фелікс вертаєтеся в ліжко.) Надумав тут. Трахаються, ну й нехай. Чого тобі туди лізти?
ФЕЛІКС (шкварчить): Між ніг їм заклеїти треба, тій сволоті...
Пауза.
БАТЬКО: Пам’ятаєш, коли вперше тебе відвезли на море?
ФЕЛІКС: Ні.
БАТЬКО: Та де ж тобі пам’ятати. Умів говорити лише одне слово. Знаєш, яке?
ФЕЛІКС: Знаю. «Гамно».
БАТЬКО: Повели тебе на узбережжя, а ти: «Гамньо! Гамньо!». А така російськомовна старенька, як тепер пам’ятаю, і каже: «Уявіть, такий маленький, а вже каже “Гарно”!». (Труситься від сміху.)
ФЕЛІКС: Батьку, ти ж сам із собою говориш.
БАТЬКО (гиготить): Ти рано почав лаятися.
ФЕЛІКС: Рано і закінчив. Мене ж зробили при світлі.
БАТЬКО (серйознішає): Ти, синку, ще юний...
ФЕЛІКС: Ото сказав новину!
БАТЬКО (строго): Не перебивай, коли батько говорить! Кажу: ще юний. І добре, бо нема куди поспішати... Ти не засуджуй її. Знаєш, що потрібно робити? (Говорить, наче таємницю.)
ФЕЛІКС: Що?..
БАТЬКО: Це просто. Спробуй влізти в її шкуру.
ФЕЛІКС: І що?..
БАТЬКО: Нічого. Ти спробуй, і тоді побачиш.
ФЕЛІКС: Нічого собі — просто. Це важко...
БАТЬКО: Важко, бо до того, як улізти в чиюсь шкуру, мусиш припинити засуджувати його.
ФЕЛІКС: А чого мені туди лізти?
БАТЬКО: Щоб більше не витрачати сили на гнів. Щоб дихати, як вільна людина. Ти спробуй.
ФЕЛІКС: Ага...
БАТЬКО: Уже намагаєшся?..
ФЕЛІКС: Завтра.
БАТЬКО: Зараз.
ФЕЛІКС: Батьку, гайда вже спати...
БАТЬКО: Не спробуєш — не заснеш, бо гнів не дасть. А його неволя — страшна. Треба зараз. (Пауза.) Ну, і?..