ЖІНКА: Вгамуйтеся. Я вже виходжу.
Вона вдягається.
ФЕЛІКС: Усі мене залишають.
ЖІНКА (одягаючись, тихо): Сам винен.
ФЕЛІКС. Я завинив! Я — раб! (Жбурляє у стіну тарілку.)
ЖІНКА (зупиняється на мить у дверях): Я приготую вечерю своєму чоловікові.
ФЕЛІКС. Дякую.
ЖІНКА. Прошу.
Вона виходить.
Сцена 5
Фелікс із матір’ю стоять на березі моря. Вона омиває ноги. Він бере її на руки й несе по піску до лавки. Мати сміється, тримаючи в руках босоніжки. У неї через плече перекинутий рушник.
МАТІР: Ай, божевільний, пусти мене! Я ж не дівчисько!
ФЕЛІКС: Дійсно, важиш, як добрий мішок бульби!
МАТІР: Втрати мають масу, юначе. Коли дочекаєшся мого віку...
ФЕЛІКС: ...Втрачу дружину, машину, хорошу роботу, кількох друзів і, коли пощастить, кілька зубів. Проте через те, як я розумію, важитиму менше.
МАТІР: Головне зберегти мізки. Тоді матимеш і все решту.
ФЕЛІКС: І серце.
МАТІР: Некероване серце — небезпечне. Пусти, я сама.
ФЕЛІКС: Я тільки до лавки. (Вона б’є його босоніжками по спині.) Ай, мамо!
МАТІР: Я — забіяка!
ФЕЛІКС: Коняка-розбишака. (Усаджує матір на лавку.)
МАТІР: Кого ще носиш окрім мене?
ФЕЛІКС: Забруднилася. (Витирає ногу матері, потім узуває.)
МАТІР: Феліксе...
ФЕЛІКС: Мамо, моє особисте життя не таке вже безнадійне...
МАТІР: То носиш чи ні?..
ФЕЛІКС: Час від часу ношу...
МАТІР.: Ну і слава Богу.
ФЕЛІКС: Тому, кому плювати на нас?
МАТІР: Ти ще сердишся?
ФЕЛІКС: Уже ні. Дай іншу ногу. (Витирає і взуває іншу ногу.)
МАТІР: Віриш, що я завжди кохала твого батька?..
ФЕЛІКС: У мене немає іншого вибору.
МАТІР: Ми були першими одне для одного.
ФЕЛІКС: Тепер так не буває.
МАТІР: А в мої часи таке траплялося... Того року я побачила море теж уперше. Воно було огорнуте білим світлом... Світло здійснення жадань. У ньому все й почалося. Ми довго придивлялись одне до одного, поки насмілилися доторкнутися. Доки приручили жагу та наважилися показати її одне одному... А потім безумно довго вчилися кохатися... Це нічого, що я розповідаю? Ай, я все забуваю, що ти вже дорослий. Моє тіло було тугим і розгубленим, воно довго не хотіло впустити твого батька. Але пристрасть його подолала. І тоді я вибухнула над морем, і все залило білим світлом... Коли наші тіла звиклися з радістю близькості, яка заважала нам спати, їсти, вчитися, спілкуватися з іншими, ми навчилися вільно плавати одне в одному, віддзеркалюючи картину світу, що розстилалася під нами. Так ми зачали тебе. Були трошки розгублені від серйозності, що охопила нас, злегка отяжілі від пекучого судомного тремтіння... Віриш мені?
ФЕЛІКС: Вірю, мамо, вірю.
МАТІР: Ти часом приходив, коли ми кохалися. Стояв поруч і колупався в носі.
ФЕЛІКС: Я тоді ще не народився...
МАТІР: Ні, але вже готувався. І мав маленький сяючий пальчик...
ФЕЛІКС: Не пам’ятаю.
МАТІР: Куди там.
ФЕЛІКС: Мамо, а той Вінцас?
МАТІР: А що Вінцас?
ФЕЛІКС: Ти його не кохала?
МАТІР: Ніколи.
ФЕЛІКС: То для чого тоді?
МАТІР: Ти ж чоловік. Мусив би зрозуміти. Жага...
ФЕЛІКС: Розумію... Жага.
МАТІР: Я п’ять років поспіль доглядала за твоїм батьком. Удень і вночі перебувала у смороді тліючого тіла. Я мала бути сильною. А почувалася такою одинокою! Коли ввечері вив собака, я сама не завжди могла стримуватися. Бо таке саме виття зачаїлось і в мені. Тіло жінки, яким не користуються, стає безрадісним і непередбачливим... За це я ображалася на твого батька.
ФЕЛІКС: Я пам’ятаю, мамо.
МАТІР: Що ти пам’ятаєш?..
ФЕЛІКС. Ти казала: піду принесу масло. І виходила до комори. Тоді за столом ніхто не міг кусня проковтнути, очікували, коли тобі почнеться. Ти вила й трощила банки. Поверталася назад з покусаними руками. Ніхто не ходив до комори, щоб тебе рятувати...
МАТІР: Бо знали, що людина сама мусить подолати своє виття.
ФЕЛІКС: Мамо, я теж боявся тебе такої...
МАТІР: Та й добре, що боявся, бо я була страшною. Я ніколи його не вибирала. Воно вибрало мене.
ФЕЛІКС: Хто, мамо?
МАТІР: Виття. Що залишилося від білого світла? Воно зношувалося роками... Так зовсім непомітно ми скочуємося...
ФЕЛІКС: Але тепер ти вільна.
МАТІР: Ні. Ніколи вже не буду.
ФЕЛІКС: Ти живеш, як хочеш.
МАТІР: Не можу. Провина. Розумієш? (Пауза.)
МАТІР: Розумієш, чому?
ФЕЛІКС: Здається, що так...