Назар Крук
Звірі
1
«Червоний» телефон задзеленчав рівно о другій ночі. Дзвінок «червоного» міг означати лише одне — знов робота. І якщо будь-який інший зі своїх телефонів я міг проігнорувати, на цей дзвінок не мав права не відповісти.
Добре хоч вставати за ним не довелося. Знаючи звичку Жароха діставати мене серед ночі, перевіряючи, певно, бойову готовність, я вже давно тримав «червоного» під подушкою.
— Ммм… — простогнав я у слухавку.
— Спиш, — невдоволено пробурчав на тому кінці дроту шеф.
Чи сплю я о другій ночі? Звісно, ні! З чого він це взяв?
— Винен, — зітхнув я, намагаючись розліпити очі й увімкнути мозок, — каюся. Більше не повториться.
— Язикате… — буркнув шеф. — Знову ввечері пив?
Навіщо питати? Він і так прекрасно знав, що пив. Він знав, що саме я пив, коли і скільки. Не міг не знати. Хоч убийте, ніколи не повірю, що моя квартира не під наглядом. Не під його особистим контролем.
— Щось трапилося? — поцікавився я. — Знову кінець світу пророкують?
— Майже, — відповів шеф, і я зрозумів — щось таки трапилося. Щось настільки серйозне, що мій любий Жарох навіть забув прочитати мені лекцію про шкідливість впливу алкоголю на молодий організм. Утім, можливо, до нього просто нарешті дійшло, що згаданий організм уже давно не був молодим.
— У тебе на пошті файл, ознайомся. Сьогодні о сьомій будь у мене.
— О сьомій ранку? — перепитав я.
— А ти як вважаєш? — спитав він у відповідь і кинув слухавку.
Я декілька секунд дивився на телефон у руці, тоді обережно поклав його поруч із собою й відкинувся на подушки.
Заплющив очі. В голові паморочилося. Як із такою головою можна працювати?
Ще трішки, сказав я собі, ще годинку посплю, відновлю сили, а тоді вже…
Телефон задзеленчав знову. Жарох надто добре знав мене, щоб дати спокійно доспати.
— На дроті, — повідомив я у слухавку.
— Висиш? — спитав шеф.
— Що?
— Висиш на дроті? — спитав він і гикнув. Це гикання у Жароха означало сміх. Зазвичай він сміявся лише зі своїх (як йому здавалося, вдалих) жартів.
— Зараз повішуся, — серйозно попередив я, — може, хоч після смерті висплюся…
— Не вийде, — відрізав Жарох, — у пеклі, наскільки мені відомо, виспатися доволі важко. І знову гикнув.
Я сів у ліжку. Судячи з усього, кінець світу таки наближався. Жарох ніколи не гикав частіше ніж раз на тиждень, а тут — двічі на хвилину.
— Шефе, ви захворіли? — стурбовано поцікавився я.
— Працюй, — сухо наказав він, — чекаю на тебе о сьомій. І знову дав відбій.
Я поклав слухавку поруч із собою, голосно позіхнув. Трохи посидів на ліжку, помотав головою, намагаючись відігнати гуркіт у вухах. Обережно звівся. У голові паморочилося, гуркіт лише посилився, підлога м’яко попливла під ногами.
— Отрути мені, — прошепотів я, тримаючись за голову, — отрути…
Отрути не знайшлося. Довелося ковтати пігулки та заливатися кавою.
Зваривши побільше кави, я увімкнув комп’ютер.
— Десять хвилин на третю, — повідомив мені жіночий голос з динаміка — моя Катя.
— Та ти що? — пробуркотів я, протираючи очі. — Невже?
— Не зрозуміла питання, — сказала Катя.
— Ну, ясна річ, що не зрозуміла, — зітхнув я. — Перевірити пошту.
— Перевіряю. Лист від шефа.
— Відкрити.
— Відкриваю. Не вдається прочитати.
А, ну звісно! Жарох знову все зашифрував так, що навіть моя розумниця не може розібрати. Шифратор. Параноїк. Хто може зламати цю систему? Хто може влізти в нашу сітку?
Хіба що прибульці… Гм, а це було б цікаво. На прибульців я ще не полював, літаючі тарілки поки що не вистежував.
— Вивести на монітор, — наказав я і взяв ручку, записник та калькулятор.
Чесно кажучи, все це я мав робити в голові, аби не залишати зайвих доказів (секретність передусім!), та голова моя зараз не те що працювати над жарохівськими шифрами не могла — їй і триматися на плечах важко було.
За півгодини все було готово. І все б нічого, але розшифроване здалося мені якоюсь нісенітницею. Я ковтнув іще кави, відкрив нову сторінку блокнота й почав усе з початку.
Цікаво, це Жарох спеціально для мене розробляє такі системи кодування? Аби зайвий раз познущатися? Щоб не дати моєму мозку спокійно постарішати? Чи це не він? Ну, якщо не він, то пробачаю. Навряд чи ті, хто це вигадував, могли припустити, що приймати повідомлення буде такий п’яниця, як я. Вони взагалі не знали про моє існування. Про нього майже ніхто не знав. Я — Джокер. Темна конячка Жароха на дистанційному керуванні. Його особиста таємна зброя.
Я перевірив усе вдруге. Ні, помилки не було. Жарох таки надіслав мені щось незрозуміле: «Громова Ганна Сергіївна. Киянка. Подільський район. Куренівка. 1993 року народження…» Дев’яносто третій рік! Це скільки їй зараз?