Коли ми всідалися за невеличкий стіл на кухні, я обрав собі місце, з якого було видно машину. Втім, дарма. Ламери не поспішали вилазити — сиділи за своїми тонованими вікнами й чекали на слушну мить. Певно, на мить, коли ми підемо геть.
Невже вони справді не розуміють, що їх помітили? Могли хоча б машину змінити… Чи пройтися пішки від зупинки.
Вони ж знають, де будинок, і знають, що ми не знаємо, як вони виглядають. А може, ми і справді так скидаємося на бідних родичів, що вони не вбачають у нас загрози? Тоді, виходить, вони не бачили, як ми схопили одного з них. Чому він працював без прикриття? Чи він — не один з них? Чи нас переслідує аж дві групи ламерів? Чим же їм усім так дошкулила наша Аня?
Я поглянув на дівчинку. Вона робила бутерброди з дешевою та несмачною ковбасою. Макс допомагав — варив дешеву й, певно, також несмачну каву. Дорвався таки, подумки посміхнувся я.
— То де ви вчилися? — перехоплюючи мій погляд, поцікавилася Аня.
Як добре, що вчора ввечері я не забув переглянути інформацію про родину напівпокійної бабці…
— У ПТУ, — відповів я, — я був на рік молодший за Ліду…
Чесно кажучи, я був у неї закоханий… Мені дуже шкода, що трапилося таке горе…
— А мені — ні, — повідомила Аня й поставила бутерброди на стіл, — якби цього не трапилося, я б досі була там… — вона зморщила носа.
У дитбудинку їй не подобалося. Не дивно.
— Що ж, — посміхнувся я, — принаймні чесно.
— А я завжди все кажу чесно, — посміхнулася вона у відповідь, сідаючи навпроти, — не розумію, навіщо люди взагалі брешуть…
Типовий підлітковий максималізм. Мабуть. Не знаю, як він, цей максималізм, виглядає, бо часу на нього в мене не було. В її віці я вже працював. У її віці я вже вбивав. І це її вони вважають монстром… Але ж я вбивав лише тих, кого треба. Кого ж може вбити вона — невідомо. Втім, я знову повертаюся до теорії загрози людству, забуваючи, що сам уже спростував її та вигадав нову, більш зрозумілу. Чи вірну?
Це ми перевіримо. Треба лише визначитися, яким чином.
Макс приніс каву та сів поруч зі мною.
— Наприклад, у лікарні, — сказав він Ані, — якщо ти помираєш, а тобі кажуть, що житимеш. Це для того, щоб у тебе була надія. Чи батькам. Тебе відлупцювали у школі, а ти кажеш, що впав зі сходів. Це для того, щоб вони не хвилювалися… і не лізли не у свою справу.
— Якщо тобі брешуть, ти не бачиш повної картини, — зробила висновок Аня.
— Бо ті, хто брешуть, вважають, що тобі її не варто бачити.
— Тобто вони вважають, що мають право вирішувати за мене, що мені варто бачити, а чого не варто?
Я поглянув на годинника. Десята ранку. Ще півгодини банальної підліткової полеміки, і треба буде йти. Можливо,залишивши Макса. Нехай обробляє дівчинку. Чи не залишати? Якось він надто привітно посміхається їй, надто захоплено сперечається…
— Не можна так! — доводив щось Макс.
— Чому не можна? — вимагала пояснень Аня.
— Бо так нечесно, — він пхнув мене в бік, — Дене, скажи!
— Звісно, нечесно, — підтакнув я, не уявляючи, про що йдеться.
Таки старішаю. Раніше ніколи не відволікався на свої думки настільки, щоб не фіксувати розмов, що ведуться поруч.
Про що йдеться, я так і не встиг зрозуміти, бо трапилася ще одна незбагненна подія — з-під вікна дивним чином зник «Daewoo». Щойно я бачив його на місці, а тепер — раз! — і немає. Не може машина просто так зникнути. Принаймні ця. Принаймні так тихо та швидко. Я мав хоча б почути звук мотора…
Зовсім машинально я знову поглянув на годинника. Пів на одинадцяту. Декілька секунд тому була десята…
Он воно як. Тепер мені стало зрозуміло. Нарешті, все зрозуміло.
— Максе, котра година? — вирішив пересвідчитися я.
— Пів на одинадцяту, — відгукнувся він, неохоче перериваючи себе на півслові.
— Дідько! — підхопився я. — Ми ж запізнюємося!
Зорієнтувався він, як завжди, миттєво.
— Точно! — ляснув себе по лобі. — А я ще думав — чи нічого не забув… Це все твої бутерброди, Аню, — посміхнувся дівчинці, — такі смачні, що все з голови повилітало.
— Куди запізнюєтеся? — вона підхопилася також. — Чому так рано?
Вона була збентежена, вона не хотіла, аби ми йшли. Не дивно. Маленька закохана дівчинка…
— До Маринки! — я кинувся до дверей. — Бігом, Максе! Вона ж їде сьогодні, а я ж обіцяв до неї зайти! Вона фотки мені має віддати! З випускного!
Тираду я завершив уже на східцях.
— Почекайте! — гукнула нам у спину Аня. — Ви ще зайдете?
Я збігaв униз.
— Так, — пообіцяв у мене за спиною Макс, — обов’язково.