13
Якби я знав, які проблеми зі сном спричинить ця справа, то відмовився б від неї, створивши прецедент у власній роботі на Контору. Відмовився б навідріз: не піду, хоч убийте.
Мене, ясна річ, не вбили б — яка користь їм з мене мертвого?
Підіслали б до Ані когось іншого разом із клятим індиго, а я попхався б додому дивитися власні нічні жахи… Якби ж я тільки знав…
Такі думки крутилися в голові, доки я розліплював щойно закриті очі та тягнувся за «червоним». Потім ще декілька секунд розглядав його, розмірковуючи над питанням, яке чомусь спало на думку лише зараз: чому цей телефон — «червоний»? Він же чорний… Намагався провести напівсонні й тому маревні аналогії між ним і Великою Червоною Кнопкою. Точніше — між натисканням кнопки й кінцем світу та дзвінком телефону й кінцем світу. Виходило цікаво й весело. Було відчуття, що я досі сплю. Відчуття посилилося, коли почув наказ Жароха.
— Ліквідувати, — сухо сказав він, не вітаючись.
— А можна спочатку поспати, а потім ліквідувати? — спитав я, виштовхуючи себе зі сну.
Це відбувалося насправді. Жарох наказував ліквідувати об’єкт. Незважаючи на те, що в звіті я дав абсолютно протилежні рекомендації — я пропонував віддати об’єкт на розтерзання Докові. Я був категорично проти ліквідації.
Я вигадав декілька десятків причин для того, щоб наразі залишити об’єкт під спостереженням. Я досить реалістично набрехав про те, що не бачу жодної загрози для людства з боку об’єкта й навіть навів підстави для такого свого бачення.
Ніколи ще моя думка не важила так мало для Жароха.
Ніколи він не віддавав подібних наказів у разі, якщо я був не згоден, не порадившись зі мною, не перепитавши, не пояснивши, де і в чому я був неправий.
— Ні, — відповів Жарох.
— Ну ма-амо, — почав канючити я.
— Джокере! — я знову дратував його, і це не могло не тішити.
— Так, мамо?
— За годину маєш бути в квартирі об’єкта. Наші хлопці вже їдуть туди — підтримають тебе в разі чого.
— Снайпери?
— І вони теж.
Цікаво… Раніше, коли така підтримка була не просто потрібна, коли вона була конче необхідна, мене залишали наодинці з проблемою, незважаючи на масштаби цієї проблеми. Тепер, коли я маю просто вбити самотню дівчинку, в мене за спиною стоятиме ціла армія. Ба більше — озброєні хлопці з Контори. Це вони її так бояться? Чи мені настільки не довіряють і відповідно бояться мене? Те, що не довіряють, — це, ясна річ, прикро, а те, що бояться, чесно кажучи, лестить…
Утім, знову я вважаю себе центром світу. Нещодавно такий егоїзм був моєю помилкою. Чи є він помилкою зараз?
У будь-якому разі треба з’ясувати причину впевненості керівництва щодо необхідності ліквідації нашого Омена.
— А як щодо моїх рекомендацій?
— Вони необ’єктивні.
— Звісно, необ’єктивні! Мені ж не дали завершити розмову, щоб усе з’ясувати!
— Яку розмову? Ти про ту, де тебе ледь не розколола п’ятнадцятирічна дівчинка?
— Ніхто мене не колов! — образився я. — Я навмисно трохи розкрився, аби розкрити її.
— Не бреши, Джокере. Ні мені, ні собі. Вона колола тебе, як бісів Лускунчик горішки. І ти коловся. Ти розумієш, що це означає?
— Що твоя параноя прогресує?
— Це означає, що більш небезпечного супротивника в тебе ще не було.
Щось у цьому було. Ніхто й ніколи раніше не влізав до мене в душу так швидко. Ніхто й ніколи раніше не викликав зрадницького бажання не вбивати його. Цікаво, чи відчув це бажання Жарох, читаючи мій звіт? Чи дійсно моя брехня в ньому виглядала так правдоподібно, як здавалося мені під час його написання?
Я голосно позіхнув у слухавку, демонструючи своє ставлення до такої небезпеки. Неохоче сказав:
— Добре, збираюся.
— Щасти тобі, — зітхнув Жарох і відключився.
Ще декілька секунд я здивовано витріщався на телефон, намагаючись довести собі, що таки не сплю. Жарох ніколи не завершував розмову подібним чином, ніколи не бажав успіхів у справі, він просто фізично не міг сказати: «Щасти тобі». Тим більше — мені. Бо і я, і він давно й чудово знали, що ці слова не мають жодного значення, що вони — лише марна трата часу, якого завжди бракує. Для мене вони так і залишилися непотрібними словами, для нього, судячи з усього, почали щось означати. Жарох старішає? Чи й справді так боїться нашої Ані? Чи намагається в такий спосіб налагодити зі мною якийсь особистий контакт?
Все, досить.