А потім Джокер вирішить урятувати хоча б одного з дивних дітей, яких так наполегливо намагалися знищити шефи Контори. Не з великої любові до цих дітей і зовсім не тому, що бачить у них майбутнє. Джокер вирішить урятувати хоча б одне індиго з єдиною метою: підкласти велику свиню тим, хто його породив.
Чи міг Жарох уявити собі, як Джокер опускає зброю, дивиться дещо шокованому Максові в очі й прикладає одного пальця до губ, іншого — до вуха («нас слухають, мовчи»), а Макс — дитина-індиго, яка завжди моментально орієнтується у ситуації, — спокійно киває у відповідь.
А коли починає дзеленчати «червоний», Джокер вмикає голосний зв’язок, і Макс уважно слухає.
— Що там у вас?
— Обидва об’єкти знищено.
— Обидва? Здурів? Наказу щодо Макса не було!
— Я знаю. Коли ви збиралися віддати його?
Жарох зітхає й зізнається (бо все ж таки довіряє Джокеру й знає, що довіра має бути взаємною):
— Сьогодні, — каже він.
Він знову роздратований. Йому не подобається, коли хтось здогадується про його плани. Це означає, що плани не такі вже й геніальні, а він — не такий вже й геніальний стратег.
— І чого було кота за хвіст тягнути? — незадоволено буркоче Джокер і дає відбій.
Ні. Не міг Жарох усього цього собі уявити. Не міг він уявити, що його дресирований звір не виконає наказу. Що раптом цей звір вирішить погратися в людину. Пробач, Жароху, пробач і згадай: люди, на відміну від собак, вміють зраджувати.
Ми зупинилися за містом та відпустили «Ferrari». Повільно рушили вздовж траси. Деякий час ішли мовчки.
Машин не було, серпнева тиша ледь дзеленчала у вухах.
Було спокійно.
— Не треба було її вбивати, — тихо промовив Макс, — вона зараз згодилася б.
Я всміхнувся.
— Не знаю… Мені й одного індиго поруч по самі вуха вистачає…
Він хитро глянув на мене.
— І що — тобі її анітрохи не шкода?
— Звісно ж, ні, — відмахнувся я. — Я ж лише граюся в людину.
Він кивнув. Він дійсно все дуже швидко розумів. Або ж знову почав читати думки. А я раптом відчув полегшення від того, що з двох індиго поруч залишився саме Макс.
Як не крути, він був своїм. Він був таким самим нелюдом, як я. Смерть була для нього природним явищем. Навіть неприродна смерть була для нього природним явищем. Він посміхався, говорячи про смерть. Він посміхався в обличчя смерті. Він знав правила бійки та методи виживання. Його не треба було оберігати й рятувати.
Він був саме тим варіантом майбутнього, про який мріяв я.
Він був саме тим варіантом майбутнього, який не суперечить моїм переконанням і не доб’є мою вже майже зруйновану систему цінностей.
Певно, підсвідомо я хотів, щоб так все і склалося. Підсвідомо я обрав його як найменше зло.
Щось загарчало позаду. Ми обернулися.
— КамАЗ! — весело констатував я. — Давно не їздив на КамАЗах!
— А я ніколи не їздив, — пожалівся Макс і підняв руку, зупиняючи вантажівку.
Гуркіт машини не розрізав тиші й не порушував спокою.
Він рівно лягав на стан нірвани, в якому я перебував.
Ні, мені не було шкода. Мені було боляче, просто дуже боляче. Та тепер біль минув. Залишилися лише спокій і впевненість. Чудова впевненість у собі. Вперше в житті я зробив власний вибір. І цей вибір був правильним.