— Не кажіть мені, сер, про щастя, — хрипко відмовила дівчина, знову ховаючи обличчя. — Для мене світ сповнений горя. Не хочу я більше чути ані про влучну стрілянину, ані про рушниці, ані про солдатів, ані взагалі про людей!
— То ви знаєте мою сестру? — спитала Гетті, перш ніж збентежений воїн зібрався відповісти. — Звідкіля ви довідалися, що вона зветься Джудіт? Ваша правда, саме так вона й зветься. А я Гетті, Томасова Гаттерова донька.
— Заради бога, люба сестро, заради мене, мила Гетті,— перебила її благально Джудіт, — годі про це говорити.
Гетті, очевидячки, здивувалася, але вона звикла була до послуху і вже більше не бентежила Ворлі болісними для нього запитаннями. Дівчина звернула очі до біблії, і розум її полинув у майбутнє, втративши значною мірою інтерес до подій минулого.
— Ми розлучимося не надовго, Джудіт, — сказала вона. — Коли ти помреш, тебе теж принесуть і поховають в озері поряд з матір'ю.
— Хотіла б я, Гетті, уже там лежати!
— Ні, це неможливо, Джудіт: до смерті людей не вільно ховати. То був би гріх, аби тебе поховали, чи ти сама себе поховала живцем. Колись я хотіла поховати себе, але бог стримав мене від гріха.
— Ти!.. Ти, Гетті Гаттер, обмірковувала таке діло? — вигукнула Джудіт, дивуючися великим дивом: вона ж бо добре знала, що її сумлінна сестра зроду не споганила свої уста жодним словом неправди.
— Так, Джудіт, але бог простив мене, — відповіла вмираюча дівчина покірливим тоном, наче дитина, котра відчуває свою провину. — То було, коли вмерла мати. Я зрозуміла, що втратила свого найближчого друга на землі, може, навіть єдиного друга. Правда, ви з батьком ставились до мене дуже ласкаво, але ж я недоумкувата. Я знала, що завдам вам клопоту; до того ж ви надто часто соромилися такої сестри й дочки. Важко жити на світі, де всі позирають на тебе згорда. Отож я подумала, що коли поховаю себе поряд з матір'ю, то мені краще буде в озері, аніж у хатині.
— Вибач мені, даруй мені, найдорожча моя Гетті. Навколішки я прошу твого пробачення, люба сестро, якщо словом чи ділом своїм я наштовхнула тебе на таку божевільну жорстоку думку.
— Встань, Джудіт. Навколішки треба стояти перед богом, а не переді мною. Саме так я почувала, коли вмирала мати. Мені згадалося все, чим я її вразила, і я ладна була цілувати їй ноги, благаючи, аби вона мені пробачила. Мабуть, так буває завжди, коли вмирає близька людина, хоч тепер не пригадую, щоб я переживала щось подібне, коли помирав батько.
Джудіт устала, закрила обличчя фартухом і заплакала. По тому настала довга пауза, що тривала годин зо дві; протягом цього часу Ворлі кілька разів заходив у каюту: деінде він, очевидячки, почував себе ніяково, але також не міг тут залишитися. Він оддав декілька наказів, і солдати заходилися їх виконувати; поступово загін розворушився, особливо коли містер Крейг, лейтенант, довершивши свій неприємний обов'язок ховати мерців, прислав з берега гінця запитати, чи доручать йому ще якесь діло. Тим часом Гетті трохи поспала, а Звіробій і Чингачгук вийшли з «ковчега», аби порадитись. Аж раптом на помості з'явився хірург і сповненим хвилюванням голосом, якого досі його товариші ніколи не чули, оголосив, що кінець наближається швидко. Почувши те, всі знову зібралися в каюті, приваблені цікавістю чи, може, й вищими почуттями, хоч зовсім недавно вони були дійовими особами, здавалося, набагато цікавіших та важливіших подій. Джудіт зовсім виснажилася з горя, і Уа-та-Уа доводилося самій виконувати всі обов'язки, властиві жінкам, котрі доглядають хворого. Сама Гетті помітно не змінилася, тільки підупала на силах, що свідчило про наближення смерті. Той розум, що його вона мала, лишався ясний, як завжди, і в деяких відношеннях думка її була дійовіша, аніж звичайно.
— Не побивайся за мною так дуже, Джудіт, — сказала терпляче страдниця, помовчавши. — Скоро я побачу матір; мені здається, я вже її бачу; обличчя в неї таке саме лагідне і всміхнене, як і колись. Може, коли я помру, бог оддасть мені весь розум, і я стану кращою товаришкою матері, аніж колись була.
— Ти станеш янголом, Гетті,— мовила крізь сльози сестра.
— Не зовсім я це розумію, хоч і читала в святому письмі. Ой як потемніло! Невже так скоро настала ніч? Я ледве тебе бачу. А де Уа-та-Уа?
— Я тут, бідолашна дівчино. Чому ти не бачиш мене?
— Я тебе бачу, але не можу одрізнити від Джудіт. Мабуть, мені вже не довго на тебе дивитися.
— Шкодую за тим, бідна моя Гетті. Та нічого: у блідолицих на небі є місце і для дівчат, не тільки для воїнів.
— А де Змій? Я хочу з ним поговорити; дайте мені його руку. Отак, тепер я її відчуваю. Делаваре, люби й плекай цю молоду індіянку. Я знаю, як вона тебе любить, і ти повинен її любити. Не кривдь її, як кривдять своїх жінок деякі індіяни, будь для неї справжнім чоловіком. А тепер приведи Звіробоя, дай мені його руку.
Прохання те виконали, і мисливець став край ліжка, корячися бажанням дівчини, мов слухняна дитина.
— Я відчуваю, Звіробою, — провадила вона, — хоч і не можу сказати чому, що ми з вами розлучаємося не назавжди. Це дивне відчуття. Досі я ніколи такого не знала. Звідки воно взялося?
— Так, Гетті, ми з вами зустрінемося, хоч, може, й не скоро.
— Ви теж хочете, щоб вас поховали в озері? Коли так, то я розумію, звідки взялося те почуття.
— Це мало ймовірно, дівчино, це мало ймовірно. Могила моя, мабуть, буде в лісі, але, сподіваюся, що дух мій опиниться не далеко від вашого.
— Напевне, так. Я заслабка розумом, аби збагнути ці речі, але я відчуваю — ми з вами ще зустрінемося. Сестро, де ти? Я вже нічого не бачу, крім темряви. Мабуть, настала ніч.
— Я тут, Гетті, поряд з тобою, це мої руки тебе обіймають, — хлипала Джудіт. — Говори, найдорожча моя; може, ти хочеш щось сказати чи просиш що-небудь зробити цієї страшної хвилини?
На той час зір Гетті остаточно погас. Проте смерть наближалась до неї без звичайних своїх жахів, наче відчуваючи ніжність до окраденої життям дівчини. Вона сполотніла, як мрець, але дихала легко й рівно; голос її, хоч і стишився до шепоту, однак лишався ясний і виразний. Коли сестра її те спитала, на щоках умираючій ВИСТУПИВ рум'янець, — правда, такий легкий, що його майже неможливо було вгледіти; він скидався на колір троянди, яка символізує скромність. Ніхто, крім Джудіт, не помітив того рум'янцю, що його викликало жіноче почуття, не здолане навіть смертю. Джудіт одразу збагнула, чому він появився.
— Непосида тут, люба Гетті,— прошепотіла вона, схиливши близько своє обличчя до страдниці, щоб слова її не долинули до чужих вушей. — Я скажу йому, хай підійде й вислухає тебе, добре?
Слабким потиском руки Гетті висловила свою згоду, і Непосиду підвели до її постелі. Мабуть, цей гарний, але грубий лісовик ніколи не почував себе так ніяково, хоч схильність, яку Гетті відчувала до нього (схильність ту породив природний інстинкт, а не розбещена уява), була надто чиста й прихована, щоб він міг запідозрити її існування. Він дозволив Джудіт покласти свою міцну здорову руку в руку Гетті й мовчки стояв, ніяково чекаючи, що буде далі.
— Це Непосида, любонько, — прошепотіла якомога тихше Джудіт, нахилившися до сестри. — Поговори з ним і хай іде.
— Що мені сказати, Джудіт?
— Скажи те, що велить тобі твоя чиста душа. Довірся їй і нічого не бійся.
— Прощавайте, Непосидо, — мовила пошепки дівчина, потискаючи злегка йому руку. — Хотіла б я, щоб ви стали більше схожий на Звіробоя.
Слова ті вона вимовила через силу; щоки їй на мить ледь почервоніли, по тому вона відпустила руку й одвернулася, наче довершивши всі справи з цим світом. Таємне почуття, що єднало її з юнаком, почуття таке слабке, що вона сама його майже не усвідомлювала і яке могло б і не виникнути, аби її розум мав більшу владу над серцем, одступило перед думками вищими, шляхетнішими, але так само чистими.