- Да викидаю, щоб твар якась з’їла. Понімаєте, ноги вже не носять. Тяжко спускатися вниз. От я і придумала викидати через балкон. Як є якийсь черствий батон - так і викидаю. Воно ж, бєдніньке, голодне там всюди бігає, чекає, щоб хтось покормив. Я й подкормлюю. Мені много не треба, а діти постоянно приносять. Тільки ви дітям не кажіть, а то ругатися будуть.
Сanis lupus familiaris (собака)
Ельвіра Володимирівна сидить у кабінеті № 17. Щоб знайти цей кабінет, треба піднятися дерев’яними східцями на другий поверх і пройти в кінець темного коридору.
Ельвіру Володимирівну всі бояться, бо вона дуже принципова. Тому до її кабінету потрапляють, як правило, ті, що ніколи раніше Ельвіру не знали. Або помилково. Або з цікавості - щоб на власні очі побачити найпринциповішу жінку у світі.
Ззовні Ельвіра Володимирівна - сіренька жіночка, вибілена пергідролем. Маленьке суворе лице, що не знає милосердя. Маленькі фіолетові губки, складені бантиком - з тих бантиків, які чіпляють на похоронні вінки. Нігті залаковані в акуратний червоний колір артеріальної крові. Спідничка - трохи нижче колін, у вузьку елегантну смужку. Такий же елегантно смугастий піджак. Мінімум прикрас: ланцюжок на шиї, сережки у вухах, перстень зі штучним польським янтарем на середньому пальці правої руки, - і все золото. Іноді Ельвіра Володимирівна одягає окуляри - «ЩОБ КРАЩЕ ТЕБЕ БАЧИТИ».
Ти приходиш до Ельвіри Володимирівни в понеділок, наприклад.
Понеділок - єдиний прийомний день.
Ти впевнений у собі громадянин України. Ти двічі бував за кордоном. Ти вільно володієш розмовною англійською. Ти знаєш, що чиновники є, бо ти дав на це згоду. Ти платиш їм зарплату. Ти їх годуєш. Словом, ти вриваєшся до кабінету Ельвіри Володимирівни з усією гордістю країни, яку через 20 років, можливо, візьмуть до ЄС.
Ельвіра Володимирівна сидить у цей час за столом. Вона ні на мить не дивується твоїй появі. Вона, можна сказати, чекала на тебе.
Ретельно оглядає прибульця з голови до п’ят і скрипучим терпким голоском каже:
- Зачекайте, будь ласка, за дверима.
- Чому?! - обурюєшся ти. - Чому це я маю чекати за дверима?! У вас нікого нема, ви не говорите по телефону, нічого не пишете, зараз не обідня пора… Чому це я маю чекати за дверима?? Прошу, майте до мене повагу!
Ельвіра Володимирівна не відповідає, а просто на тебе дивиться, і ти, хоч продовжуєш обурюватися, чомусь усе одно виходиш за двері і чекаєш. Твоя громадянська гідність похитнулась. Ти мимоволі тупишся в ідіотські стенди, розвішені довкола в коридорі, ти дізнаєшся, що АЛКОГОЛЬ + СИГАРЕТИ = ПОЖЕЖА, а СЕКС - ПРЕЗЕРВАТИВ = СНІД, без сенсу бурмочеш собі під ніс дитячу лічилку «стоп-калі-ка-тошка-чорная-кошка», але лічилка не приносить заспокоєння.
Та що таке?! - зриваєшся ти. Скільки можна це терпіти?!
Удруге вриваєшся до кабінету № 17, розпашілий і злий. Твоя опущена громадянська гідність за секунду піднялася на три щаблі догори. Ти зараз їй покажеш! Вона зараз буде на колінах благати вибачення!
Ельвіра Володимирівна сидить у цей час за столом. Вона не дивується. Вона чекає на тебе. Вона знала, на що ти здатний, і готова прийняти бій.
- Скажіть мені, - починаєш кричати ти, - хто дав вам право тримати мене за дверима?! Я вам не пахолок! Я громадянин України, який справно платить податки і дотримується законів. Я прийшов до вас, бо в мене є проблема, яку маєте вирішувати ви! І ваша робота - допомогти мені, а не сидіти за столом і лакувати нігті в жахливий червоний колір! Ви маєте всміхатися мені, щебетати навколо мене, безперервно вибачатися і… і… лизати мені зад!
- Ви цього справді хочете? - терпко і мелодійно запитує Ельвіра Володимирівна, а ти раптом знову стаєш крихітним-крихітним жабенятком у великому болоті.
- Слухайте, - говориш уже спокійніше, - я мешкаю по вулиці Фрунзе, у будинку тридцять дріб тринадцять. За цей будинок відповідаєте ви. Ваш ЖЕК, я хотів сказати. І в ньому, цьому будинку, уже третій місяць не працює ліфт. Моя квартира на дев’ятому поверсі. Уже три місяці я бігаю сходами, як п’ятнадцятирічний юнак. 162 сходинки. Ніби не багато, якщо ходити ними день-два. Але три місяці?! Чому ви нічого не зробили за три місяці?!
Ельвіра Володимирівна підводиться з-за столу й усміхається. Але якось так страшенно дивно. Як усміхаються дуже голодні люди над повною тарілкою смачної їжі.
Ти не хочеш, щоб вона відповідала. Ти взагалі шкодуєш, що сюди прийшов. Біс із ним, з ліфтом. Ходив сходами три місяці - походиш ще три. Теж мені - соціально активний знайшовся! Нехай хтось інший скаржиться. У великому будинку завжди знайдеться той, кому треба більше.