- Поживеш поки що у мене. Те, що принесло нещастя в твій дім, скоро з нього піде, - сказала Рима, розливаючи ароматний напій по чашках.
- Розкажи мені про це більше, - попросила Лана.
- Скоріш за все до твого помешкання почала навідуватися нечисть. Вона і спричинила хворобу дитини.
Лана відчула, як її почала переповнювати лють — її дівчинка хворіла так важко! А до цього, виявляється, приклала руку якась нечисть!
- Чоловік пішов теж через це? - ледь стримуючись, щоб не закричати від злості, запитала вона.
- Навряд, - відповіла Рима, - боюсь, з чоловіком у вас все одно б не склалося. Рано чи пізно.
Проте емоції Лани не вщухала — звідки ці почуття? Стільки нового відкривала вона в собі. Рима спостерігала за нею.
- Ми хочемо позбутися влади Чорта над київськими відьмами, - врешті промовила вона.
- А що для цього треба зробити? – оживилася Лана
- Спробуємо спочатку домовитися - по-доброму...
- А як ні?
- Вхурделимо! - вигукнула Рима і зайшлася голосним сміхом.
На дворі стояла глупа ніч. Молодий місяць розщедрився лише на тьмяне холодне світло. Лана разом з іншими відьмами неслася уперед – вони летіли до Лисої гори.
Відьмі, щоб літати, необхідно провести спеціальний ритуал над яким-небудь неживим предметом, зачарувати його, а потім використовувати для польотів. Коли вона про це дізналася, то здивувалася і запитала – а як же мітли? Відьми тоді засміялися – виявилося, що мітли, то казки і пережиток минулого.
Лана заговорила дитячу іграшку Єви – улюбленого м’якого ведмедика дочки. Для Лани це було символічно. Тепер вона летіла над вогнями нічного міста, тримаючи у руках дитячу іграшку… Вони наближалися до Видубичів.
На Лисій горі палало велике вогнище. Вочевидь, Чорт і його посіпаки вже були на місці. Відьми, одна по одній, приземлялися поблизу вогнища, а потім відходили у сторону, гуртуючись разом.
- Ну невже! - вигукнув Чорт. – Відьми! Це ж треба! Вшанували своїм візитом.
Навкруги вогнища, крім нього, сиділо ще шість постатей.
Світлані було трохи страшно. Але страх той був неначе з іншого життя – емоція, яка виникала за звичкою. Як тільки жінка усвідомила це, страх куди подівся. Вона з цікавістю спостерігала за подіями.
- Привіт, Чорте! – мовила одна з старих відьом.
- Здрастуй, Марта, - відповів їй Чорт. – Прилетіли покаятися?
Він засміявся. Постаті біля вогнища теж підлабузницькі захихотіли.
- Навряд, - сказала Марта. – Я не буду виголошувати довгу промову. Ми прилетіли домовитися з тобою.
- Про що? – запитав Чорт.
- Хочемо свободи!
- Що-о-о? – засичав він гнівно. - Свободи?
Очі Чорта почали наливатися кров'ю від гніву і вже за секунду з них посипалися справжні вогняні іскри, сам він почав рости просто на очах.
Відьми відступили.
Чорта почало крутити від люті. Постаті біла вогнища підхопилися, а відьми почали збиватися до купи. Диявол ставав ще масивнішим і тепер більше нагадував буйвола, у якого з пащі і очей сиплються гарячі вогняні іскри. Він крутився і ріс, та так швидко, що всередині кола, яким рухався Чорт, почала утворюватися воронка. Поступово в ту воронку затягнуло і вогнище, і нечисть, яка прилетіла на шабаш. Коловорот з вогню і хаосу все більшав...
Залишатися на Лисій горі ставало небезпечним і відьми здійнялися у повітря, але трималися разом. Вже не можна було розпізнати Чорта — він став самою воринкою. Несподівано цей коловорот з вогню та темені зарухалася і з нього почав линути голос — по силі він був як грім і відьми були змушені прикрити вуха руками, щоб розібрати слова.
- Вам всім смерть і цьому місту смерть, - гримів голос Чорта.
Пекельний коловорот збільшувався — осі він уже поглинув Лису гору і освітив пекельним світлом Київ.
- Зараз я поглину кожну людину, кожного, хто знаходиться у місті. І в цьому будете винні ви, відьми! Ви — ті, що мали охороняти місто і його мешканців! - голос набирав сили.
Від самого звуку, який видавав коловорот, падали дерева під горою і їх теж засмоктувала воронка. Вогонь розпалювався все більше. Здавалося, Чорт зможе поглинути і усю Землю.
Відьми не очікували на такий хід подій. Вони сподівалися на чесний бій — сам-на-сам. Ніхто з них і подумати не міг, що Чорт вирішить знищити всіх мешканців Києва.
Діяти треба було швидко. Одна зі старих відьом заговорила щосили, аби перекричати пекельник коловорот:
- Сестри, нам треба спасти місто. Врятувати людей! Нам стане сили розчинити кожну людину, сховати у іншому вимірі, допоки все вщухне, а потім повернути назад?
- Ні! - закричали їй інші у відповідь. - Мешканців надто багато, ми неспроможні...