Розпашіла й захекана, вона присіла на пеньок і почала чекати батька. Скарлет була навіть рада, що він трохи припізнюється: вона матиме час заспокоїтись і прибрати нормальнішого вигляду, щоб не викликати ніяких підозр. Ось-ось почується цокіт копит, і на видноті покажеться батько, женучи попід гору коня, як звичайно, вчвал. Але збігала хвилина за хвилиною, а Джералд усе не з’являвся. Скарлет вдивлялася вниз на дорогу, і серце її знов почало щеміти.
«Та не може бути, щоб то була правда! — переконувала вона себе подумки.— Але чому його досі нема?»
Скарлет пробігала очима по виткій дорозі, криваво-червоній після вранішнього дощу, і подумки простежувала її всю, як вона стелеться з пагорба вниз до тихоплинної річки Флінт, проходить болотистою долиною і далі підіймається на інший пагорб, до Дванадцяти Дубів, до тієї садиби, де живе Ешлі. Тепер уся ця дорога означала для неї тільки одне: вона вела до Ешлі, до прегарного будинку з білими колонами, що стояв на пагорбі, немов грецький храм.
«Ой Ешлі, Ешлі!» — подумала вона, і серце забилося ще дужче.
Холодне відчуття розгубленості й поразки, що опосіло її, відколи близнюки Тарлтони підкинули їй прикру новину, нараз відступило кудись у глиб свідомості, а натомість знов ожив той гарячковий неспокій, що не покидав її останні два роки.
Тепер Скарлет здавалося дивним, що хоч вона виростала поряд з Ешлі, він ніколи раніше не привертав її уваги. Підлітком вона стільки разів бачила, як він з’являвся у них і зникав, але ні разу в неї не промайнуло й думки про нього. А от коли два роки тому Ешлі повернувся з трирічного «великого турне» по Європі й завітав до них з візитом, вона раптом закохалася в нього. Просто закохалась, та й годі.
Вона саме була на веранді перед будинком, коли він під’їхав верхи алеєю — у сірому сукняному костюмі з широкою чорною краваткою, що вигідно відтінювала його білу сорочку з оборками. Ще й тепер вона пам’ятала геть усі деталі його вбрання — полиск черевиків, камею з голівкою медузи у шпильці для краватки, крислатий бриль, якого він блискавично скинув, тільки-но побачив її, Скарлет. Він зіскочив з коня, тицьнув негреняті повіддя й зупинився, дивлячись на неї,— його мрійливі сірі очі мило всміхалися, сонце переливалось на його білявій чуприні, аж вона здалася сріблястим шоломом. І він сказав: «Ти вже зовсім доросла, Скарлет». А потім, легко піднявшись східцями, поцілував їй руку. І ще цей голос його! Повік вона не забуде, як стрепенулось у неї серце, коли зазвучав цей голос — немов почутий уперше в житті! — такий протяглий, лункий, мелодійний.
І ось саме ту мить у ній спалахнуло жадання — просте й природне жадання мати його, як-от людина хоче мати їжу, щоб їсти, коня, щоб їздити верхи, м’яке ліжко, щоб на ньому спати.
Впродовж двох років він супроводив її в роз’їздах по окрузі — на бали й на вечірки над річкою, на пікніки й на зібрання в дні судових сесій,— хоч і не так часто, як близнюки Тарлтони або Кейд Калверт, і не так нав’язливо, як молодші за нього брати Фонтейни. Але все-таки не минало й тижня, щоб Ешлі не навідувався до Тари.
Щоправда, він ніколи не загравав з нею, і в його ясних сірих очах ніколи не спалахував той вогонь, що Скарлет завважувала у поглядах інших чоловіків. А проте... а проте, вона знала, що він її кохає. В цьому вона не могла помилятися. Інстинкт, глибший, ніж розум, дужчий, ніж знання, породжене досвідом, підказував їй, що він її кохає. Занадто часто вона перехоплювала на собі його погляд, в якому не було звичної задуми й відстороненості, а була якась туга й загадкова для неї зажура. Вона знала, що він її кохає. Але чого він не признався їй у своєму почутті? Оцього вона не могла зрозуміти. Тільки ж хіба лише цього? Вона багато чого в ньому не розуміла.
Він завжди був винятково чемний з нею, хоч тримався й відсторонено. Ніхто не міг би сказати, про що він думає, а Скарлет і поготів. У тих краях, де в кожного що було на думці, те й на язиці, ця стриманість Ешлі багатьох дратувала. Він був не згірш за будь-кого з молодих вправний у таких узвичаєних місцевих розвагах, як полювання, гра в карти, танці або політичні суперечки, а їздити верхи вмів краще за всіх, але відрізнявся тим, що всі ці приємні забави не вичерпували змісту його життя. І вже зовсім одинцем стояв він у своєму захопленні книжками, музикою та віршуванням.
Господи, і чим же цей білявий чепурун, такий бездоганно чемний, що аж не приступится, такий страх як нудний зі своїми нескінченними балачками про Європу, про книжки й музику, про поезію й усякі інші речі, до яких їй було байдужісінько,— чим він так захопив її? Просидівши з ним вечір на веранді й лігши потім спати, Скарлет цілі години, бувало, неспокійно крутилась на ліжку й знаходила втіху лише в думці, що ось наступного разу він неодмінно освідчиться. Але надходив наступний раз і минав, і все залишалося, як і було,— ото тільки що жага її розпалялася дужче й пекучіше.