Скарлет жодного разу не бачила, щоб мати втратила самовладання або щоб її туалет не був у належно пристойному вигляді будь-якої пори дня. Коли Еллен вибиралася на бал або, скажімо, у Джонсборо під час судової сесії, то звичайно потребувала двох годин і послуг двох покоївок та Мамки, аби як слід спорядитися, однак коли справа бувала нагальна, могла зібратися на диво швидко.
Кімната Скарлет була навпроти материної, і їй змалку запали в пам’ять кваплива хода босих чорних ніг по дерев’яній підлозі у передсвітню годину, тривожний стукіт у двері до матері, перелякані негритянські голоси, що пошепки повідомляли про хворобу, пологи чи смерть у котрійсь із довгого ряду побілених хатин, де жили польові робітники. Дівчам, скравшись до своїх дверей, Скарлет не раз бачила у шпарку, як з темної кімнати, звідки долинало розмірене батькове хропіння, виходила мати — в руці свічка, під пахвою медична сумка, волосся охайно зачесане, всі до одного гудзики на сукні защібнені.
І так спокійно ставало на душі у Скарлет, коли до неї доносився співчутливий, хоч і твердий материн шепіт:
— Тихіш, не так голосно. Розбудиш містера О’Гару. Це не така хвороба, від якої помирають.
Справді-таки приємно було забратись назад у постіль, знаючи, що Еллен просто вийшла кудись там у ніч і що нічого особливого не сталось.
А вранці, провівши цілу ніч біля породіллі чи вмирущого, оскільки ні старий доктор Фонтейн, ні молодий не приїхали, викликані кудись-інде, вона, як то було заведено, займала своє усталене місце за сніданковим столом, і тільки темні обводи під очима засвідчували її втому, але ні голос, ні жести не показували й знаку напруги. За статечною лагідністю Еллен таїлася залізна воля, що наганяла остраху на весь дім — і на дівчат, і на самого Джералда, хоч він скоріш помер би, аніж це визнав.
Часом, коли Скарлет ставала навпочіпки, щоб поцілувати матір у щоку перед сном, і дивилась на її маленьку, надто ніжну верхню губу, на її рот, такий, здавалося, беззахисний перед світом, у неї мимоволі зринала думка: чи ж коли-небудь ці уста сміялися по-дівчачому безжурно, чи звіряли у вечірній тиші свої таємниці найближчій подружці? Ні, таке було неможливо! Мати завжди виглядала такою, як зараз — непохитно сильною і мудрою, людиною, яка знає відповідь на все на світі.
Але Скарлет усе-таки помилялася. Багато років тому Еллен Робійяр із Саванни вміла безпричинно сміятись, як і будь-яка інша п’ятнадцятирічна дівчина з цього чарівного надморського містечка, і перешіптуватись цілі вечори, ділячись із подружками всіма секретами, окрім одного. Так було до того року, коли в її життя ввійшов на двадцять вісім літ старший за неї Джералд О’Гара — того самого року, коли один юнак, її чорноокий кузен Філій Робійяр навіки вибув з її життя. Бо виїхавши назавжди з Саванни, цей юнак, що мав палкі очі й нерозважливу вдачу, забрав із собою весь запал серця Еллен і залишив куцоногому ірландчику саму лишень принадну оболонку.
Але Джералд і цим вдовольнився, до нестями зрадівши, що йому так поталанило з одруженням. І хоча частка її душі погасла в ній, він ніколи цього не завважив. Джералдові вистачило глузду усвідомити: якщо він, ірландець без роду-племені й без особливих статків, спромігся пошлюбити дочку з найбагатшої і найаристократичнішої сім’ї на узбережжі, то це було просто чудо. Адже він ніхто, людина, яка все, що мала, завдячувала самій собі.
Джералд О’Гара приїхав з Ірландії до Америки в двадцять один рік. З батьківщини він мусив вибратися чимшвидше, як то траплялося з багатьма кращими й гіршими ірландцями до нього й опісля, маючи одежі тільки, що на плечах, грошей два шилінги, що лишилися після сплати дороги, та ще чималу суму, в яку оцінили його голову,— сума ця, як гадав Джералд, була набагато більша, аніж його переступ. Жоден ще не запроторений у пекло оранжист[10] не вартий був ані в очах британського уряду, ані навіть в очах диявола ста фунтів стерлінгів, однак якщо уряд так близько взяв до серця смерть земельного агента якогось англійського лендлорда, котрий ніколи й не жив у своєму ірландському маєтку, то Джералдові О’Гарі хоч-не-хоч треба було забиратися з Ірландії, і то незагайно. Щоправда, він обізвав агента «оранжистським байстрюком», але це, як на Джералда, зовсім не давало тому права зухвало насвистувати в нього перед носом «Хвилі Бойну».
10
Оранжистами в Ірландці називають з кінця XVII ст. англо-шотландських колоністів-протестантів. Первісно так звалися прибічники Вільгельма Оранського, який у битві над р. Бойн у Північній Ірландії 1690 р. переміг Якова (Джеймса) II з династії Стюартів і став відтоді англійським королем.