Так само й Джеймсові та Ендрю, що дали йому роботу у власній крамниці в Саванні, не було підстав нарікати на малу братову освіченість. Його чіткий почерк, точність у рахунку, тямущість у торгових оборудках збудили до нього повагу, тоді як хвальбою своєю з літератури чи музики — якби юний Джералд знав їх достатньо, щоб цим похвалятись — він би лише наразив себе на глузливий сміх. Америка в ті роки XIX сторіччя була зичлива до ірландців. Джеймс та Ендрю, що попервах перевозили чужий крам у критих фургонах із Саванни в глибину Джорджії, згодом розжилися на власну торгівлю, і Джералд заможнішав укупі з ними.
Південь йому сподобався, і невдовзі він і сам почав вважати себе за південця. Багато чого на Півдні і в південцях лишилось для нього назавжди незбагненним, але з усією щиросердістю своєї натури він сприйняв південські погляди й звичаї такими, як їх розумів: гра в покер і кінні перегони, пристрасть до політики й кодекс честі, обстоювання «Прав штатів» і ненависть до янкі, рабство й культ Короля Бавовнику, зневага до «білої голоти» й гіпертрофована гречність до жіноцтва. Він навіть навчився жувати тютюн. Ну, а привчатись до віскі він і не потребував, ця схильність була у нього в крові.
А проте Джералд так і залишився самим собою. Спосіб його життя та погляди зазнали змін, але міняти свої усталені звички він і не прагнув, навіть якби був на це спроможний. Він не без захоплення споглядав дещо недбалу елегантність багатих рисових і бавовникових плантаторів, які приїжджали до Саванни зі своїх повитих плющем самовладних маєтків, гарцюючи на породистих конях і ескортуючи екіпажі своїх не менш елегантних дам, супроводжувані фургонами з чорною челяддю. Однак самому Джералдові ця елегантність ніяк не давалася. Їхня лінькувата протягла вимова мило звучала в його вухах, але сам він так і не зміг позбутися суто ірландської жвавості у балачці. Йому подобався невимушений лоск, з жим вони укладали угоди на великі суми, як вони ставили на карту раба, плантацію чи й усю маєтність і розплачувалися за програш, не зморгнувши оком, так ніби це було однаково, що жбурнути мідяка негреняті. Але Джералд знав, що таке злидні, і просто не міг з легким серцем та ще й з гумором ставитись до грошових збитків. Вони були симпатичні люди, ці плантатори з надбережної Джорджи — з приємною їхньою говіркою, з їхньою гарячковістю, від якої бозна-чого можна було сподіватись,— і Джералдові припали до вподоби. Проте цього молодого прибульця з краю вологих та остудливих вітрів, з краю повитих туманом боліт, що не знають хвороботворних випарів, вирізняла така енергійна й заповзятлива життєва снага, до якої далеко було цьому розманіженому панству з субтропічного підсоння та малярійних драговин.
Від них він переймав те, що вважав для себе корисним, а решту відкидав. Він виявив, що покер, а також ясна голова при чарці можуть стати в неабиякій пригоді, і саме своїй вродженій тямі до карт та вмінню легко поглинати золотавий трунок Джералд і завдячував два з трьох своїх найкоштовніших набутків — служника-негра й плантацію. А третім таким самим вартісним набутком була його дружина, за яку він міг дякувати лише незбагненній доброті Господній.
Цей служник, на ім’я Порк,— чорний, аж лискучий, сповнений власної гідності, добре обізнаний з тонкощами кравецького мистецтва,— дістався йому внаслідок цілонічної гри в покер із плантатором з острова Сент-Саймон, котрий блефувати вмів не згірш за Джералда, але гірше витримував натиск новоорлеанського рому. І хоча пізніше первісний власник Порка пропонував відкупити його назад за подвійну ціну, Джералд рішуче відмовився, оскільки придбання першого в його житті раба, та ще й, «хай йому біс, найкращого лакея на всьому побережжі» було першим кроком до здійснення найпотаємнішого бажання Джералдової душі. А бажання це було — стати рабовласником і земельним можновладцем.
Він уже давно поклав собі, що не буде до кінця свого віку крамарювати й висиджувати вечір у вечір при свічці, підраховуючи довгі стовпчики цифр, як то робили Джеймс та Ендрю. На відміну від братів, він гостро відчував соціальне тавро на тих, кого залічувано до «торгового люду». Джералд жадав стати плантатором. У ньому, вихідцеві з родини ірландців-орендарів тієї землі, якою колись володіли й на якій полювали їхні предки, жило ревне жадання побачити, як перед очима у нього простягаються покриті зелом його власні поля. Всі його пориви були безоглядно спрямовані на одне: мати свій власний будинок, свою плантацію, своїх коней, своїх рабів. Тут, у цій новій країні, де не знані були дві найстрашніші небезпеки, що чигають на землевласника у нього на батьківщині,— податки, які пожирають весь урожай і всю живність, та повсякчасна загроза конфіскації,— він і сподівався втілити в життя ту свою мрію. Але з плином років він пересвідчився, що одна річ — прагнути чогось, а інша — здійснити це. Надбережна Джорджія вся була в руках земельної аристократії, і вклинитися в її зімкнені лави Джералд не мав найменшої можливості.