Обидві дівчини скрушно вислухали його догану, але думка про те, що тітонька Туп прислала Пітера сюди насварити їх і відпровадити до Атланти, здалась їм надто вже химерною, і врешті вони приснули сміхом, припавши одна одній до плеча. А Порк, Ділсі й Мамка, звісно, теж розреготалися, тішачись, якої осороми зазнав огудник їхньої рідної Тари. Сьюлін та Керрін і собі захихотіли, і навіть у Джералда на обличчі з’явився проблиск усмішки. Сміялися всі, крім Пітера, що тупцював на місці своїми здоровезними ступнями й переймався дедалі більшим обуренням.
— А нащо ти там, чорнюче? — в’їдливо запитала Мамка.— Чи ти вже так захирів, що й не захистиш своєї пані?
Пітер відчув себе вкрай ображеним.
— Це я захирів! Ні, мем! Я завше можу захистити міс Туп, як і раніш захищав. Хіба не я захищав її, коли ми втікали до Мейкону? І коли янкі прийшли до Мейкону, а вона так перелякалася, що раз за разом мліла? І хіба не я привіз її назад до ’Тланти й усю дорогу і її саму стеріг, і срібло її батенька? — Виголошуючи цю виправдальну промову, дядько Пітер аж випростався на весь зріст.— Я ж бо не про те, що не можу її захистити. Я про те, як воно збоку виглядатиме.
— Збоку?
— Атож, коли люди побачать, що міс Туп живе сама. Люди всяко говорять про незаміжніх панн, якщо ті живуть самі-одні,— вів далі Пітер, і слухачі збагнули, що для нього Туп і досі лишалася кругловидим шістнадцятирічним дівчам, яке треба оберігати від лихих язиків.— І я не дозволю, аби люди плескали казна-що про неї. Ні, мем... І не дозволю, аби вона пожильців у дім пускала лишень тому, що боїться жити сама. Я так і сказав їй: «Цього не буде, бо у вас є кревні родичі, яким тут місце». Отак і сказав. А тепер, бач, кревні цураються її. Міс Туш — вона ж як дитя мале, і...
На ці слова Скарлет і Меллі вибухнули таким реготом, що аж мусили присісти на сходинки. Нарешті Меллі витерла в кутиках очей сльози, які набігли від сміху.
— Бідний дядьку Пітере! Вибач, що я так сміялася. Справді, я й не хотіла. Їй-богу. Даруй уже мені. Ми з міс Скарлет просто не можемо тепер приїхати додому. Може, у вересні, коли зберемо бавовну, я й приїду. Але невже тітонька послала тебе сюди тільки для того, щоб ти забрав нас і одвіз додому на цій сухоребрій шкапині?
Почувши це запитання, Пітер раптом перемінився, на зморшкуватому чорному обличчі з’явилися збентеженість і переляк, щелепа одвисла. А тоді враз він стулив губи — так швидко, як ото черепаха втягує голову під панцир.
— А таки старий стаю, міс Меллі, бо ж геть-чисто з пам’яті вилетіло, чого мене сюди послано,— хоч справа поважна. Я маю листа до вас. Міс Туп не довірила його ні пошті, ні кому іншому, а веліла, щоб я сам доставив...
— Листа? До мене? Від кого?
— Та тут така річ... Вона, міс Туп, каже мені: «Ти, Пітере, гляди,— обережненько сповісти про це міс Меллі»,— а я їй кажу...
Мелі схопилася на рівні ноги, приклавши руку до серця.
— Ешлі! Ешлі! Він неживий!
— Та ні, мем! Ні! — криком закричав Пітер, а рукою тим часом нишпорячи в нагрудній кишені обшарпаного сурдута.— Він живий! Це ж від нього й лист. Він вертається додому. Він... Боже милостивий! Підтримай її, Мамко! Дай-но я...
— Не торкайсь до неї, старий бевзню! — гримнула Мамка, вчасно підхопивши Мелані, щоб не впала на землю.— Ну ж і побожний чорний віслюк! «Обережненько сповісти»! Бери, Порку, її за ноги. Міс Керрін, ви тримайте за голову. Покладім її на канапу у вітальні.
Коло зомлілої Мелані зчинилася метушня — хто наполохано щось вигукував, хто біг у дім по воду й подушки,— і за хвильку Скарлет з дядьком Пітером лишилися вдвох на стежці перед верандою. Скарлет, тільки-но почула згадку про Ешлі, наче прикипіла до місця, неспроможна й ногою ступити, і лише мовчки дивилася на старого, що розгублено простягав руку з листом. Чорне старече обличчя жалісно скривилося, мов у дитини, яку насварила мати, від його звичайної гідності не лишилося й сліду.
Спершу Скарлет несила була ні озватись, ні ворухнутись, і хоча розум її твердив: «Він живий! Він вертається додому!» — вона не відчувала радості або піднесення, а тільки якусь заціпенілість. Голос дядька Пітера — жалібний і благальний — долинув до неї з бозна-якої далечі.
— Цього листа привіз міс Туп місте’ Віллі Бер з Мейкону, він рідня нашим. Місте’ Віллі — він був у тім самім таборі, що й місте’ Ешлі. І він, місте’ Віллі, розживсь на коня, і швидко приїхав додому. А місте’ Ешлі йде пішки, і він...
Скарлет вихопила у негра з руки листа. Лист був підписаний почерком міс Туп і адресований Меллі, але Скарлет ні на мить не завагалася. Вона розірвала конверт, і на землю впала записка міс Туп. А ще у конверті лежав згорнутий аркушик паперу, заяложений від тривалого перебування в брудній кишені, затертий і обшмульганий по краях. Рукою Ешлі на ньому було надписано: «Місіс Джордж Ешлі Вілкс, через міс Сару Джейн Гамільтон, Атланта — або Дванадцять Дубів, Джонсборо, Джорджія». Тремтячими пальцями вона розгорнула його й прочитала: «Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе...»