— Не роби цього, Мелані,— дорікнула їй Скарлет.— Ти й сама квола, коли не їстимеш як слід, то знову зляжеш, і доведеться комусь коло тебе ходити. А їм можна й недоїсти. Для них це не первина. Вони вже чотири роки так животіють’, і нічого їм не станеться, як ще трошки потерплять.
Мелані обернулась до неї, і Скарлет уперше побачила на її обличчі, завжди такому стриманому, вираз рішучої незгоди.
— Ой, не свари мене, Скарлет. Дозволь мені чинити по-своєму. Ти й не уявляєш, як це мені приємно. Щоразу, як я даю котромусь бідачиськові свою пайку, то думаю, що, може, десь там на Півночі котрась жінка ділиться обідом з моїм Ешлі, і це дає йому сили йти далі додому, до мене.
«З моїм Ешлі».
«Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе».
Скарлет без жодного слова одвела погляд убік. Але надалі Мелані помітила, що коли у них з’являлися сторонні, їжі більшало на столі, дарма що у Скарлет, може, аж душа мліла за кожним змарнованим куснем.
Коли солдати бували занадто хворі, щоб іти далі,— а таких траплялось чимало — Скарлет приділяла їм постіль у домі, хоч і не дуже охоче. Адже кожен недужий — то був зайвий рот. Та й хтось же мусив доглядати його, а це означало на одного робітника менше, коли доводилося ставити огорожу, сапати, полоти, орати. Якось верхівець, що прямував до Фейєтвілла, привіз і полишив у них на веранді одного юнака, в якого ледь просіявся русявий пушок над губою. Він знайшов цього хлопця непритомного при дорозі, перекинув через луку сідла й приставив до найближчої оселі — до Тари. Дівчата подумали, що це, мабуть, один з військових курсантів, посланих на фронт, коли Шерман наступав на Мілледжвілл, але з певністю так і не довідались, бо хлопець помер, не прийшовши до пам’яті, а в кишенях у нього нічого не знайшлося, що допомогло б встановити, хто він.
Симпатичний це був хлопчина, очевидячки, з благородної сім’ї,— і десь там на півдні його мати не відводить очей від дороги, гадаючи, де забарився її син та коли він вернеться додому, так само, як вона й Мелані з відчайдушною надією придивляються до кожної бородатої постаті на дорозі. Поховали незнайомця на родинному кладовищі, поруч з трьома малюками О’Гарами, і Мелані, поки Порк засипав труну землею, гірко плакала над небіжчиком, думаючи, чи не зробить хтось далеко такої самої послуги її рослявому Ешлі.
Так само, як той безіменний юнак, потрапив до них і Вілл Бентін — його, зімлілого, привіз до Тари, перекинувши через сідло, котрийсь товариш по вояцькій долі. У Вілла була важка форма запалення легенів, і дівчата, вкладаючи його в ліжко, боялися, чи не піде й він невдовзі вслід за тим першим хлопцем на кладовище.
Він мав характерне блідаво-малярійне обличчя, як то буває у дрібних фермерів з південної Джорджії, ясно-рудяве волосся й блякло-голубі очі, які навіть у маренні зберігали терплячий і лагідний вираз. Одну ногу він втратив на війні, і під коліном мав абияк примоцьовану до кульші обстругану дерев’янку. У Тарі не сумнівалися, що він з простої фермерської родини, так само як не мали сумніву в тому, що похований незадовго перед тим хлопець був сином плантатора. Як дівчата це визначали — вони й самі не змогли б пояснити. Адже Вілл був не брудніший, і не заросліший, і не більш завошивілий, ніж багато хто з джентльменського стану, що їх заносило до Тари. І мова його в безпам’ятстві була не більш неправильна, ніж у близнюків Тарлтонів. Але дівчата просто інстинктивно — як ото з першого погляду розрізняють, де расовий кінь, а де безпородний,— відчули, що він не з їхнього кола. Хоча це знання анітрохи не завадило їм докласти всіх зусиль, аби врятувати йому життя.
Виснажений за рік перебування у неволі в янкі, змучений тривалими мандрами на своїй кепсько припасованій дерев’янці, він не мав сили здолати хворобу й цілі дні лежав у ліжку, стогнав і поривався схопитись на ноги, знову й знову переживаючи ті битви, крізь які довелося йому пройти. Але жодного разу в усіх своїх мареннях не покликав він ані матері чи дружини, ані сестри чи нареченої, і це вельми непокоїло Керрін.
— Мусить же людина мати якихось родичів,— казала вона.— А у нього так наче нема жодної рідної душі на світі.
Та попри всю свою знемогу він був таки хваткий до життя і невдовзі — завдяки ще й доброму доглядові — почав оклигувати. І ось одного дня він розплющив блідо-голубі очі й цілком уже свідомим поглядом роззирнувся по кімнаті, і побачив Керрін, що сиділа коло ліжка, перебираючи чотки, а ранкове сонце променилося на її русявому волоссі.
— То ви — таки не сон, виходить,— промовив він глухуватим безбарвним голосом.— Сподіваюся, я вам не завдав надто багато клопоту, мем?