Маючи непомильний африканський інстинкт, челядники-негри швидко збагнули, що шумлива натура Джералда відповідає звісному прислів’ю: гавкучий пес не кусючий, і безоглядно цим користувались. У повітрі раз у раз гриміли погрози продати рабів на південь або спустити з них три шкури, але з Тари ще жодного раба не було продано і тільки одного відшмагано — саме за те, що не доглянув як слід улюбленого Джералдового коня після цілоденного полювання.
Гострі голубі очі Джералда спостерегли, як добре у сусідів налагоджено домашнє господарство і як уміло порядкують челяддю гладко зачесані матрони в шелестливих сукнях. Він і не задумувався над тим, що ці жінки клопочуться з раннього ранку до пізнього вечора, наглядаючи і за куховарством, і за дітьми, і за шитвом, і за пранням. Він бачив тільки наслідки усіх цих зусиль, і вони його вражали.
Нагальна потреба завести собі дружину стала для нього очевидною, коли він якось у день судової сесії зібрався вирушити верхи до міста. Він уже взявся одягати улюблену свою мереживну сорочку, яку подав йому Порк, аж це виявилося, що покоївка просто зіпсувала її невмілим лагодженням, і довелось віддати сорочку лакеєві.
— Місте’ Джералд,— сказав тоді Порк засмученому господареві, з вдячністю згортаючи дарунок,— вам потрібен не хто, як дружина. І така, щоб у неї було повно чорної челяді в домі.
Джералд, ясна річ, вибештав Порка за його зухвалість, але в глибині душі він розумів, що той має рацію. Йому треба дружину й дітей, і зволікати з цим не можна, бо інакше взагалі буде пізно. Але він не збирався одружуватися з абиким, як то зробив містер Калверт, що, овдовівши, взяв шлюб з гувернанткою-янкі, вихователькою його осиротілих дітей. У нього дружина повинна бути леді, і то доброго роду, з такими манерами й вишуканістю, як у місіс Вілкс, і з таким же вмінням давати лад великому господарству.
Однак на шляху до шлюбу в межах округи поставали дві перепони. Перша полягала в обмеженому виборі наречених відповідного віку. Друга перепона була поважніша: Джералд у цих краях був «зайда», дарма що прожив тут уже мало не десять років, та й узагалі чужинець. Про його рідню ніхто нічого не знав. І хоч заможні кола у верхній Джорджії й не трималися так замкнуто, як аристократи з надбережжя, все-таки й тут ніхто не погодився б висватати дочку за чоловіка, про діда якого нікому нічого не було відомо.
Джералд розумів, що, незважаючи на всю прихильність до нього людей, з якими він полював, випивав і розмовляв про політику, серед них навряд чи знайшовся б охочий побачити його в ролі свого зятя. І йому зовсім не хотілося, щоб розійшовся поголос, що ось той чи той батько, на превеликий жаль, мусив відмовити Джералдові О’Гарі, коли він домагався руки його доньки. Це, правда, не означало, що Джералд відчував себе при цьому якоюсь мірою упослідженим. Такого не могло бути, щоб він відчував себе в чомусь нижчим проти когось. Просто в цій окрузі панував такий чудний звичай, що дівчат видавали заміж лише за тих, чиї родини проживали на Півдні значно довше, ніж якихось двадцять два роки, і володіли землею й рабами, і мали вади, загальнопоширені тут останнім часом.
— Спаковуйся. Ми їдемо до Саванни,— сказав він Поркові.— І коли я ще хоч раз почую з твоїх уст «Заткайся!» або «Чорт батька зна що!», то продам тебе работорговцям за милу душу, бо я й сам тепер уникаю таких словечок.
Джеймс та Ендрю могли щось йому підказати у справі одруження, може, там знайдеться дочка у котрогось їхнього давнього приятеля, яка і йому припаде до смаку, і він їй підійде. Джеймс та Ендрю терпляче вислухали його розповідь, але мало чим утішили зі свого боку. Родичів у Саванні, до яких можна було б звернутися за порадою, вони не мали, бо до Америки прибули вже одружені. А дочки їхніх приятелів давно заміжні і вже й дітьми встигли обрости.
— Ти не такий багатий і не знатного роду,— сказав Джеймс.
— Певні статки у мене є, і на цілу родину вистачить. А щоб на абикому женитися, то я й сам не хочу.