— Щось ти дуже заносишся,— сухо зауважив Ендрю.
Але все-таки вони зробили для Джералда, що змогли.
Джеймс і Ендрю були вже літнього віку й мали певну вагу в Саванні. Друзів у них не бракувало, тож вони цілий місяць возили брата з дому в дім на вечері, танці та пікніки.
— Є тут одна, що впала мені в око,— зізнався Джералд насамкінець.— Але коли я прибився до цих берегів, її ще й на світі не було.
— Хто ж це така?
— Міс Еллен Робійяр,— промовив Джералд, силкуючись не виказати хвилювання, бо погляд ледь розкосих темних очей Еллен запав йому не тільки в очі, а й у серце. Попри незвичну, як на п’ятнадцятирічну дівчину, апатичність, вона просто зачарувала його. Ба навіть більше: відчувався якийсь прихований розпач в її душі, і Джералд таким перейнявся співчуттям до неї, як ще ні до кого в житті.
— Але ж за віком ти їй батько!
— Але я ще при повній силі! — вигукнув Джералд, діткнутий до живого.
Джеймс спокійно пояснив братові:
— Джеррі, послухай-но: одружитися з цією дівчиною у тебе нема ані отакісінького шансу. Батько її, Робійяр, француз, а ці французи гонористі, як чорти. А мати її, царство їй небесне, була вельми пишна дама.
— Мені до цього байдуже,— розпалившись, заявив Джералд.— Та й мати її вже нежива, а старий, Робійяр зі мною на дружній нозі.
— Як з приятелем, але не зятем.
— І дівчина за тебе нізащо не піде,— докинув Ендрю.— Вона вже рік як сохне за цим гульвісою, Філіпом Робійяром, він їй брат у других,— дарма що вся сім’я день і ніч умовляє її, аби викинула його з голови.
— Він уже місяць як вибрався до Луїзіани,— сказав Джералд.
— А ти звідки знаєш?
— Та знаю,— тільки й відказав Джералд, не збираючись виявляти їм, що такою цінною інформацією завдячує Поркові і що Філіп виїхав на захід лише за наполяганням родичів.— І я не думаю, щоб вона так уже закохалася в нього, це у неї минеться. Та й яке там кохання у п’ятнадцять років!
— Але вони скорше віддадуть її за цього пройдисвіта, ніж за тебе.
Отож Ендрю й Джеймс були вражені не менш від інших, коли довідались, що дочка П’єра Робійяра збирається виходити заміж за коротуна-ірландця з глибини країни. Саванна аж гула від перешептів та пересудів про Філіпа Робійяра, що подався на захід, але плітки нічого й не прояснювали. Для всіх так і лишилося загадкою, чому найвродливіша з дівчат Робійярів вирішила вийти за галасливого рум’янолицього ірландця, який на зріст ледве сягав їй до плечей.
Джералд і сам до ладу не розумів, як це воно так склалося. Він лише знав, що сталось диво. І вперше в житті онімів, коли Еллен, напрочуд бліда, але й спокійна, легенько доторкнувшись рукою до його плеча, сказала:
— Я згодна стати вашою дружиною, містере О’Гара.
Та й родина Робійярів, для яких ця новина була як удар грому, лише почасти знала, чим це було викликане. Всю правду знали тільки Еллен та її Мамка — як вона, Еллен, усю ніч до ранку проплакала, мов дитя, в якого серце розривається від горя, а вранці підвелася вже дорослою і по-жіночому твердо заявила про свою волю.
Прочуваючи щось недобре, Мамка напередодні ввечері передала своїй юній господині невеликий пакуночок з адресою, написаною незнайомим почерком; пакуночок надійшов з Нового Орлеана і містив медальйончик з її, Еллен, портретом — побачивши його, вона скрикнула й випустила портрет з рук,— і ще чотири її власні листи до Філіпа Робійяра, а також коротеньку записку від новоорлеанського священика, в якій сповіщалося, що її кузен Філіп загинув унаслідок сварки в котромусь тамтешньому барі.
— Це вони його спровадили звідси — тато, Полін і Юлейлія. Вони! Я ненавиджу їх! Ненавиджу їх усіх! Я не хочу їх більше бачити. Я хочу виїхати звідси! Я виїду будь-куди, аби лише більш ніколи не бачити ні їх, ні цього міста, ані будь-кого, хто нагадував би мені про... про нього!..
А коли ніч уже добігала кінця, Мамка, що теж гірко тужила, пригорнувши до грудей свою темноволосу господиню, наважилась їй заперечити:
— Але хіба ж так можна, голубонько!
— Ні, я вже вирішила. Він добрий характером. Я або вийду за нього заміж, або піду в монастир у Чарлстоні.
Саме ця погроза піти в монастир і змусила кінець кінцем приголомшеного й прибитого горем П’єра Робійяра погодитись на одруження дочки. Його, закоренілого пресвітеріанина,— хоч уся рідня його була католицька,— думка про те, що дочка може стати черницею, жахала більше, ніж її шлюб з Джералдом О’Гарою. Зрештою, він нічого й не мав проти О’Гари, окрім того, що цей прибулець був без роду-племені.
Отож так і вийшло, що Еллен, тепер уже не Робійяр, покинула Саванну, щоб не вертатися сюди довіку, і з набагато старшим від себе чоловіком, Мамкою та двома десятками «хатніх негрів» вирушила в дорогу до Тари.