Мамку обурювало, що Скарлет воліла гратися не в колі своїх тихих сестричок й добре вихованих панночок Вілкс, а з негренятами на плантації та сусідськими білими хлопчаками, що вона навчилася лазити по деревах і шпурляти каміння незгірш за будь-кого з них. Мамка неабияк була стурбована, що у дочки Еллен виробляються такі нахили, і раз у раз нагадувала Скарлет, щоб та поводилась, «як личить маленькій леді». Але Еллен ставилась до цього спокійніше й передбачливіше. Вона розуміла, що з бігом часу товариші дитячих забав виростають у кавалерів, а це якраз і стане в пригоді, бо ж головне для кожної дівчини — вийти заміж. Еллен впевняла себе, що Скарлет просто буяє енергією і що в свою пору вона ошанує мистецтво приваблювати чоловіків.
Ось до цього й спрямовували свої зусилля Еллен та Мамка, а Скарлет, підрісши, і справді стала вельми тямущою ученицею в цій галузі, тоді як успіхами в інших науках ледве чи могла похвалитись. Незважаючи на те, що до неї було приставлено одну по одній кількох гувернанток і що вона відбула два роки в стінах дівчачого пансіону у Фейєтвіллі, знання її мали досить уривчастий характер, зате танцювати вона навчилася безумовно краще за всіх дівчат в окрузі. Вона знала, як треба всміхнутися, щоб заграли на щоках ямочки, як пройтися навшпиньки, щоб спокусливо сколихнулася кринолінова сукня, як глянути юнакові в лице й ураз опустити погляд, закліпавши віями, щоб здавалося, наче вона страшенно збентежена. А найкраще вона навчилася, як приховувати від чоловіків свій гострий розум, вдаючи на обличчі невинність і простодушність, мов у дитини.
Ненав’язливі напучування Еллен, та й безнастанна буркотня Мамки зрештою прищепили Скарлет деякі риси, що мали зробити її привабливішою в очах майбутніх претендентів на руку.
— Ти повинна бути лагіднішою, моя люба, стриманішою,— казала Еллен дочці.— Не можна перебивати, коли джентльмени ведуть якусь розмову, навіть якщо тобі здасться, що ти краще за них знаєшся на чомусь. Чоловіки не люблять, коли дівчата надто вже вихоплюються наперед.
— Молоденькі панночки, коли вони все крутять носом та супляться — «Я хочу так», «Ні, я хочу інак»,— такі ніколи не виходять заміж,— похмуро пророкувала Мамка.— Молоденьким панночкам слід опускати очі долу й казати: «Атож, добродію, безперечно», «Як ваша воля, добродію».
Спільними силами вони навчали її всього того, що годилося знати справжній леді, але вона сприймала тільки зовнішні ознаки вихованості. Внутрішньої порядності, від якої мали походити ці прикмети, вона й не прагнула осягнути, не бачивши в цьому ніякої потреби. Її задовольняла сама можливість справляти враження світської дами. Джералд не без підстав похвалявся, що вона красуня з красунь на п’ять округ, і таки правда — до неї вже сватались чи не всі сусідські юнаки, та й дехто з дальших місць, навіть з Атланти й Саванни.
У віці шістнадцяти років Скарлет, опанувавши настанови Мамки й Еллен, виглядала на лагідну, чарівну й ледь легковажну панночку, тоді як насправді вона була свавільна, марнославна й уперта. Запальна вдача їй передалася від батька-ірландця, від матері ж вона перейняла не її великодушність і терпимість, а лише позірний полиск цих чеснот. Еллен так до кінця й не збагнула, що це в дочки чисте вдавання, бо перед матір’ю Скарлет показувала себе з якнайкращого боку: крила свої ескапади, гамувала спалахи гніву і взагалі була така, хоч до рани прикладай, адже мати самим докірливим поглядом могла присоромити її до сліз.
Що ж до Мамки, то її не так легко було обдурити: вона повсякчас остерігалася, що справжня натура ось-ось прорветься, попри всі прикидання. Око у Мамки було куди зіркіше, ніж у Еллен, і Скарлет не пригадувала, чи хоча б раз надовго напустила їй туману.
Обидвох щирих опікунок зовсім не тривожили жвавість Скарлет, її життєрадісність і приваба: цими рисами жінки-південки ще й пишалися. Непокоїло їх інше — успадковані від Джералда затятість і свавільність Скарлет, бо що, коли ці небезпечні вади не вдасться приховати від сторонніх до того часу, поки вона не візьме пристойний шлюб? Але Скарлет мала намір вийти за Ешлі, і ні за кого іншого, і тому ладна була скільки завгодно здаватися скромною, поступливою або й вітрогонкою, коли вже чоловіки полюбляють такі риси. Чому це чоловікам подобається — вона не розуміла. Вона тільки бачила, що цим можна їх узяти. Скарлет анітрохи не обходило, які тут причини: про внутрішні спонуки людської поведінки вона нічого не знала, навіть коли йшлося про її власну поведінку. Скарлет знала одне — коли вона вчинить або скаже так-то й так-то, чоловіки неодмінно зреагують на це ось у такий спосіб, у повній відповідності з її розрахунком. Це скидалось на просту математичну задачку, а математика якраз і була єдиною з наук, що легко давалася Скарлет у шкільні роки.