Відчувши запах смаженої свинини, Скарлет аж потягла носом — вона сподівалася, що на той час, коли печеня буде готова, їй хоч трохи захочеться їсти. Поки що ж вона була така натоптана їжею та ще й так туго затягнута, що побоювалась, аби не зригнути. Це було б фіаско, бо тільки дуже похилого віку діди чи бабусі могли собі таке дозволити й не осоромитись в очах навколишніх.
Коляска вибралася на пагорб, і перед Скарлет постав в усій своїй гармонійній довершеності білий будинок з високими колонами, широким кружганком і пласким дахом — споруда така ж прегарна, як і вродлива жінка, що, певна своїх чар, може бути рівно щедра й привітна до всіх. Скарлет любила Дванадцять Дубів ще дужче, ніж Тару, бо тут усе дихало величною красою і спокійною гідністю, якої так бракувало її рідній домівці.
На широкому розвороті перед будинком було повно верхових коней і колясок, гості голосно й жваво віталися з господарями й одні з одними. Усміхнені негри, збуджені, як звичайно, приїздом гостей, відводили коней на стаєнний двір, щоб випрягти й розсідлати. Гурти дітей, чорних і білих, гасали по свіжому травнику, гралися у класи чи квача й вихвалялися, хто скільки сьогодні з’їсть. У просторому холі від фасаду будинку аж до тильної частини було вже людно, і коли коляска О’Гар підкотила до сходинок парадного входу, Скарлет побачила барвистих, мов метелики, дівчат у кринолінах, які підіймалися на другий поверх або спускалися вниз, обнявши одна одну за стан, перехилялися через різьблені поручні, сміялись і перегукувалися з юнаками внизу в холі.
Крізь розчинені скляні двері на веранду видніло статечніше жіноцтво в темних шовкових сукнях,— вони сиділи у вітальні й обмахувались віялами, балакаючи про дітей, про хвороби та про те, хто з ким одружився й чому. Старший челядник Вілксів, Том, зі срібною тацею в руці вправно розносив напої, раз у раз гречно всміхаючись і схиляючи голову в уклоні, коли пропонував високі келихи юнакам у брунатних та сірих бриджах і тонких мереживних сорочках.
Сонце яскраво освітлювало заповнену гістьми веранду. «Чи не вся округа з’їхалася»,— подумала Скарлет. Четверо Тарлтонів-молодших та їхній батько підпирали високі колони: близнюки Стюарт і Брент, як завжди, нерозлучно поруч, а трохи віддаля Бойд і Том з батьком, Джеймсом Тарлтоном. Містер Калверт стояв обіч своєї дружини-янкі, яка попри всі свої п’ятнадцять років проживання у Джорджії і досі тут не освоїлася. Йому було незручно за дружину, тож усі були з нею підкреслено гречні й уважні, хоча ніхто не міг забути, що до первородної своєї помилки — народження на Півночі — вона додала ще й другу, ставши гувернанткою Калвертових дітей. Були тут і сини Калверта, Рейфорд і Кейд, зі своєю гострою на язик сестрою-білявкою Кетлін,— вони вже піддражнювали смаглявого Джо Фонтейна й миловиду Селлі Манро, його, як гадали всі, майбутню наречену. Алекс і Тоні Фонтейни шепотіли щось на вухо Діміті Манро, від чого та заливалася сміхом. Серед гостей були й родини з дальших околиць — з Лавджоя, за десять миль звідси, з Фейєтвілла й Джонсборо, а кілька родин навіть з Атланти й Мейкона. Будинок був наче по вінця наповнений людьми, повсюди звучав незмовкний — то спадаючи, то знов наростаючи — гул голосів, різких жіночих вигуків та пересміхів.
На сходинках веранди стояв Джон Вілкс — стрункий і сивоголовий, він променився щирою гостинністю, такою ж незмінно теплою, як літнє сонце Джорджії. Поруч з ним Душка Вілкс,— прозвана так через свою звичку звертатися до будь-кого, від батька до останнього негра на плантації, з цього ласкавого слівця,— нервово смикалась на всі боки й хихотіла, вітаючи гостей.
Збудженість і неприховане бажання Душки сподобатися кожному чоловікові, який потрапляв їй на очі, гостро контрастували зі стриманою гідністю її батька, і Скарлет подумала, що, мабуть-таки щось є у словах місіс Тарлтон. Уся врода в цій родині припала чоловікам. Тоді як у Джона Вілкса й Ешлі були темно-золотаві вії, що обрамляли сірі очі, Душка та її сестра Індія мали тільки ріденькі споловілі волосинки. Очі Душки, майже зовсім позбавлені вій, скидалися на кролячі, ну, а Індія — та й геть уся була негарна.
Індії ніде не було видно, тож Скарлет здогадувалася, що вона, мабуть, на кухні — віддає останні розпорядження челяді. «Бідолашна,— подумала Скарлет,— після смерті матері на її плечах стільки господарського клопоту, що вона й жениха не мала коли підловити, ото лише Стюарт Тарлтон і трапився,— а якщо він вважає мене гарнішою за неї, то я в цьому не винна».