— Що ж, панове, якщо Джорджія битиметься, битимусь і я. Інакше навіщо б я записувався до Ескадрону? — промовив Ешлі. Він широко розвів свої сірі очі, і вся його замрія де й поділася — в них з’явилася така звага, якої Скарлет ніколи ще не бачила.— Але, як і мій батько, я сподіваюся, що янкі дадуть нам спокій і обійдеться без війни...— Він, усміхнувшись, підніс руку, коли молоді Фонтейни й Тарлтони, знявши крик, не дали йому договорити.— Це так, так, нас ображали, нас обдурювали... Але якби ми були на місці янкі й вони спробували вийти із Союзу, яка була б наша реакція? Мабуть, така сама. Ми не були б від цього у захваті.
«Оце така його звичка,— подумала Скарлет.— Завжди намагається врахувати чужий погляд». Як на неї, у кожній суперечці тільки один бік має рацію. Часом вона просто не розуміла Ешлі.
— Головне — не гарячкувати, і тоді, може, й не буде ніякої колотнечі. Найбільше лиха на світі від воєн. А потім, коли війна кінчається, ніхто навіть не добере, через що вона почалася.
Скарлет аж пирхнула. Щастя Ешлі, що він мав репутацію мужнього юнака, а то б йому було непереливки. Але ще й не встигла вона це подумати, як навколо Ешлі почулись обурені вигуки.
В альтанці старий глухий добродій з Фейєтвілла сіпнув Індію за руку.
— Що у них там? Про що це вони?
— Про війну! — прокричала Індія, приклавши долоню до його вуха.— Вони хочуть битися з янкі!
— Про війну, ге? — вигукнув дідок і, намацавши свого ціпка, схопився зі стільця з такого енергією, якої за ним не бачили вже багато років.— Я їм розкажу про війну. Я добре її скуштував! — Містерові Макре не часто випадала нагода поговорити про війну — звичайно його хатнє жіноцтво не давало йому й писнути на цю тему.
Він жваво пошкутильгав до гурту сперечальників, вимахуючи ціпком і голосно вигукуючи, а що йому не чутно було навколишніх балакунів, то невдовзі вони всі й змовкли під його натиском.
— Послухайте-но мене, ви, молоді урвиголови! Не треба вам цього побоїща. Я бився на війні, я знаю. Я брав участь у семінольській війні, і був такий дурний, що поперся й на мексиканську. Ви зовсім не знаєте, що таке війна. Вам здається, що ви погарцюєте на гарних конях, дівчата накидають вам квітів, і ви повернетесь додому героями. Де б пак! Ні, панове. Війна — це ходити голодним, слабувати на шкарлатину й запалення легенів від спання в багнюці. А як не на шкарлатину й запалення, то на пронос. Оце так, панове,— на війні тобі й бігунка, і кривавиця, і всяке таке...
Дами зашарілися по вуха. Містер Макре, як і бабця Фонтейн з її голосною до непристойності надхою, був живим останком минулої брутальнішої епохи, що її всі намагалися пустити в забуття.
— Біжи забери звідти дідуся,— просичала одна з дочок старого добродія молодій дівчинці поряд.— Їй же бо, день у день він стає все нестерпніший,— звірилась вона пошепки матронам, що обурено джерготіли круг неї.— Ось чи повірите, оце сьогодні вранці він і каже Мері — а їй же тільки шістнадцять годочків: «Знаєш, панночко...» — далі голос перейшов у ледве чутний шепіт, внучка ж тим часом вискочила з альтанки, щоб спробувати відтягти містера Макре назад у затінок.
Серед усієї цієї громади гостей попід деревами — збуджено усміхнених дівчат і розпалених розмовою чоловіків — тільки один був, хто залишався незворушним: Рет Батлер. Скарлет кинула на нього погляд, як він стояв, прихилившись до дерева, руки заклавши в кишені штанів,— стояв одинцем, відколи Джон Вілкс відійшов убік, і не озивався ні словом, хоч суперечка навкруги дедалі більш розпалювалась. Його червоні уста під тонкими чорними вусами були ледь скривлені, а темні очі зневажливо поблискували, так наче він був свідком хлоп’ячої бравади. «І неприємний же в нього усміх!» — подумала Скарлет. Він мовчки прислухався до їхньої розмови, аж поки Стюарт Тарлтон — руде волосся розкуйовджене, очі пашать вогнем — почав вигукувати:
— Та ми розтрощимо їх за один місяць! Люди благородні завжди краще воюють, ніж усякий набрід. Та що там місяць! Нам і однієї битви вистачить!..
— Панове, дозвольте й мені слово мовити,— озвався раптом Рет Батлер, дещо протягло, на чарлстонський лад вимовляючи слова. Він усе так само стояв під деревом і навіть рук не витяг з кишень.
У позі його і в очах була зневага, не дуже й прихована за підкресленою гречністю, яка й сама по собі, власне, пародіювала їхню манеру триматись.
Чоловіки ввічливо, як то й годиться щодо сторонньої людини, обернулись у його бік.