Він відповів:
— Я одружуюся з Мелані.
Потім якось так вийшло, що вона вже сиділа на низенькому оксамитовому кріслі, а Ешлі на пуфику у неї біля ніг, і обидві її долоні були затиснуті міцно в його долонях, і він говорив щось таке, що зовсім не мало ніякого сенсу. Голова її була дивовижно порожня, не було ані однієї думки з тих, що юрмились в ній хвилину тому, а його слова не будили в ній ніякого відгуку — так як краплі дощу спливають по шибці, не полишаючи сліду. Вона просто не чула слів, які одне за одним виходили з його уст, повні чуйності та співчуття, як у батька, що заспокоює скривджену дитину.
Прозвучало ім’я Мелані, і це немов пробудило її свідомість. Вона глянула в прозоро-сірі очі Ешлі й побачила там ту саму відстороненість, яка не раз, бувало, бентежила її, та ще немов якусь відразу до себе самого.
— Сьогодні ввечері батько оголосить наші заручини. А там невдовзі й шлюб. Я мав би сказати тобі про це, але гадав, що ти знаєш, я гадав — усі знають про це віддавна. Я й не уявляв, що ти... У тебе так багато кавалерів. Я думав, що Стюарт...
Життя нараз почало вертатися до неї, і почуття, і розуміння його слів.
— Але ж ти тільки-но сказав, що любиш мене.
Він до болю стис її долоні у своїх гарячих руках.
— Люба, навіщо ти примушуєш мене казати те, що може завдати тобі болю?
Її мовчання спонукало його повести мову далі:
— Що мені зробити, щоб ти зрозуміла, люба? Ти ж така молода, така недосвідчена, ти нічого не знаєш про подружнє життя.
— Я знаю, що я кохаю тебе.
— Самого кохання замало, щоб люди, такі відмінні, як ми з тобою, були щасливі у шлюбі. Ти, Скарлет, хотіла б, щоб чоловік належав тобі увесь, і тіло його, і серце, і душа, і думки. І якби цього не було, ти почувала б себе нещасною. А я не зміг би віддати тобі всього себе. І нікому не зміг би. Я й від тебе не став би вимагати, щоб ти належала мені тілом і душею. І тобі це було б боляче, і ти зненавиділа б мене, та ще й так люто! Зненавиділа б книжки, які я читаю, і музику, яку я люблю, бо вони відбирали б мене від тебе нехай навіть на коротку часину. І я... я, можливо...
— А її ти кохаєш?
— Вона схожа на мене, ми близькі по крові й розуміємо одне одного з півслова. Скарлет, Скарлет! Як мені переконати тебе, що подружнє життя не складається добре, коли чоловік і жінка різні натурою?
Хтось уже сказав був про це: «Бери жінку по собі, як не хочеш знать біди». Чиї це слова? Здавалося, вона чула їх ще мільйони років тому, а все не могла добрати в них ладу.
— Але ж ти казав, що любиш.
— Мені не треба було цього казати.
Десь у глибині її єства повільно зайнявся вогонь, і почав наростати гнів, заступаючи все інше.
— І однак, якщо тобі стало ницості це сказати...
Обличчя Ешлі пополотніло.
— Я ницо вчинив, коли це сказав, бо ж я одружуюся з Мелані. Я скривдив тебе, а ще більше її. Мені не слід було цього казати, я ж знав, що ти мене не зрозумієш. Але як я міг не закохатися в тебе, коли ти сповнена такої палкої жаги життя, якої мені не судилося спізнати? Тебе, що можеш любити й ненавидіти з таким шалом, на який мене не стане? В тобі нуртують такі природні сили, як вогонь, і вітер, і первозданна стихія, тоді як я...
Скарлет побачила раптом перед собою Мелані — її лагідні карі очі, втуплений у далечінь погляд, тендітні малі руки в чорних мереживних рукавичках, її чемну мовчазність... І нараз лють спалахнула в душі у Скарлет, та сама невтримна лють, що штовхнула Джералда на вбивство, а інших його краян-ірландців штовхала на вчинки, за які вони платили шибеницею. Анічогісінько не лишилося в ній від вихованості Робійярів, які вміли з незворушною витримкою сприймати всі перепади долі.
— Та чого ти мені очі замилюєш, страхопуде нещасний! Ти просто боїшся одружитись зі мною! Того ж ти й береш цю жалюгідну малу дурку, яка тільки й може рота розтулити, щоб сказати «Так» або «Ні», яка наплодить тобі купу таких самих без’язиких кошенят, як вона сама! І чого...
— Тобі негоже таке казати про Мелані!
— Та йди ти до біса зі своїми «гоже — негоже»! Хто ти такий, щоб вказувати, що мені гоже казати, а що негоже? Ти боягуз, ти падлюка, ти... Ти задурив мені голову, ніби збираєшся зі мною одружитись...
— Май совість, Скарлет! — благально озвався Ешлі.— Хіба я коли-небудь...
Але Скарлет було не до совісті, хоча вона й розуміла, що він каже правду. У стосунках з нею він ніколи не виходив за межі звичайного приятелювання, однак думка про це ще дужче розпалила в ній гнів, гнів уражених жіночих гордощів і самолюбства. Це ж вона нав’язувалась йому, а не він їй! Замість неї він вибрав цю блідаву дурочку Мелані. І чого вона знехтувала настанови Еллен і Мамки, не втаїла при собі своє почуття до нього! Хай уже що там не було б, аніж отак набратися сорому!