«Вийду за нього заміж,— розважила вона.— Тоді вже назавжди збудуся клопотів з грішми».
О, благословенна думка, солодша від надії на райські кущі,— ніколи більше не турбуватися про гроші, знати, що Тарі відтепер ніщо не загрожує, що рідня її має що їсти і в чому ходити, що їй ніколи вже не доведеться битися головою об мур!
Вона відчула себе старою-старезною. Події цього дня вичерпали всі її почуття: спершу разюча новина про податок, тоді сцена з Ешлі й нарешті спалах ненависті до Джонаса Вілкерсона. Тож ні на які емоції вона вже не була спроможна. Якби не притупилася так цілковито її здатність відчувати, щось у ній вчинило б опір тому планові, що вона намислила, бо ж Рет був їй ненависний дужче, ніж будь-хто на світі. Але всі відчування її завмерли. Вона могла тільки думати, і то лише в цілком практичному напрямку.
«Тієї ночі, коли він покинув нас серед дороги, я наговорила йому всіляких образ, але я змушу його забути про це,— зневажливо думала вона, впевнена у владі своїх чарів над чоловіками.— Корона мені не спаде, як я прикинуся простачкою. Нехай він подумає, ніби я завжди його кохала, а тієї ночі просто розгубилась і злякалася. Ці чоловіки такі зарозумілі — вони в будь-що повірять, коли їм підлестити... Тільки треба, щоб він ні в якому разі не здогадався про нашу скруту, поки я його не загнуздаю. Він нізащо не повинен цього знати! Бо якби він запідозрив, які злидні нас обсіли, то збагнув би, що мені потрібні його гроші, а не він сам. Хоча, власне, йому й нема як це дізнатись, адже навіть тітонька Туп не знає усієї правди. А коли я одружуся з ним, він уже муситиме допомогти моїм кревним. Не допустить же він, щоб рідня його дружини голодувала».
Його дружини. Місіс Рет Батлер. Глибоко в ній збурилась відраза під шаром холодних думок, але за хвильку й уляглася. Вона згадала власну розгубленість і бредливість в її короткий медовий місяць із Чарлзом, його шамотливі руки в неї на тілі, його незграбність, незрозуміле його збудження і як наслідок усього того — Вейд Гемптон.
«Не думатиму про це зараз. Буду сушити цим голову після одруження...»
Після одруження. Знов озвалася пам’ять. По спині пробіг холодок. Згадався знов той вечір на тітоньчиній веранді, її запитання до Рета, чи його слова слід розуміти так, що це він пропонує їй руку, згадалось, як гидко він засміявся й відказав: «Я не з тих, які схильні до одруження».
А що, як він і досі не з тих, які схильні до одруження? Що, як попри всі її чари й викрути він не схоче з нею одружитись? Що, як — боронь Боже! — він зовсім забув про неї і вже іншою захопився?
«Жодної жінки я так не жадав, як вас...»
Скарлет з такою силою стисла кулака, аж нігті вп’ялись у долоні. «Коли він мене забув, я примушу його згадати. Я зроблю так, щоб він знову мене зажадав».
А коли він усе-таки буде проти одруження, але жадатиме її — що ж, можна й у такий спосіб роздобутись на гроші. Зрештою, він уже пропонував їй стати його коханкою.
У сірому присмерку вітальні вона рішуче ринула в бій з трьома путами, що найвладніше обсновували її душу: згадками про Еллен, заповідями віри й почуттям до Ешлі. Вона розуміла, що сам перебіг цих думок мусив би видатись відразливим матері навіть там, де вона тепер, безперечно, перебуває — на райських високостях. Розуміла й те, що перелюб — смертельний гріх. Як і те, що, вчинивши його, вона б стала подвійною відступницею, бо зрадила б своє тіло і кохання до Ешлі.
Але всі ці міркування меркли під натиском безжально холодного розрахунку й безвиході ситуації. Еллен була мертва, а смерть, можливо, дає змогу інакше подивитись на життя. Релігія забороняє перелюб під страхом пекельних мук, та коли церква гадає, що вона не піде на що завгодно, аби врятувати Тару й своїх близьких від голоду... ну, то вже справа церкви. А її це зовсім не тривожить. Принаймні зараз. Що ж до Ешлі... Ешлі ж не схотів її. Хоча ні — хотів! Спогад про його гарячі уста незаперечно свідчив, що це так. Але він ніколи не втече з нею. Дивно, що втеча з Ешлі зовсім не здавалась їй гріхом, а от коли вона щось таке вчинить з Ретом...
У похмурих сутінках цього вечора Скарлет наблизилась до кінця довгої дороги, яка почалася тієї ночі, коли впала Атланта. Вона ступила на цю дорогу розпещеним, егоїстичним дівчам, юним, сповненим почуттів і трохи приголомшеним перед лицем життя. Тепер, наприкінці цієї дороги, від того дівчати нічого не лишилося. Недосит і тяжка праця, страх і постійна напруженість, жахіття війни й жахіття Реконструкції позбавили її внутрішньої теплоти, юності й ніжності. Осердя її душі обросло твердою шкаралущею, що день у день, шар за шаром грубшала протягом цих нескінченних місяців.