І як вона могла бути такою дурепою — сподіватися, що, з’явившись в Атланті, враз його й завоює, коли в неї така худюща шия, голодні котячі очі й лахміття на плечах! Якщо вона, навіть бувши у всеозброєнні своєї вроди, маючи на собі найгарніше вбрання, не спіймала його в шлюбні сильця, то хіба можна на це сподіватись тепер, коли вона така змарніла й одягнена в дрантя? Адже якщо вірити листам тітоньки Туп, у нього грошей більше, ніж у будь-кого в Атланті, і він може вибрати собі хоч яку красуню, доброчесну чи й ні. «Але нехай,— понуро подумала вона,— зате в мене є щось таке, чого більшість красунь взагалі не має: завзяття боротися до кінця. А коли б мені ще ладно вбратись...»
Проте в Тарі не лишилося жодної ладної сукні — всі були лицьовані-перелицьовані й латані-перелатані.
«І нема на це ради»,— подумала вона, безнадійно дивлячись собі під ноги. На підлозі лежав оксамитовий килим Еллен, що був кольору зеленого моху, поки не вицвів, не став зачовганий, потертий і подертий — бо стільки ж чоловік спало на ньому! — і вигляд цього килима ще дужче її засмутив: Тара така сама була обшарпана, як і вона. Присмерк у приміщенні гнітюче діяв на Скарлет, і вона, підійшовши до вікна, підняла раму, розчахнула віконниці й впустила до кімнати останні промені призахідного зимового сонця. Потім причинила вікно й прихилилась головою до оксамитових портьєр, втупивши погляд через порожній вигін туди, де чорні кедри стояли над родинним кладовищем.
Портьєри були такої зеленої барви, як мох, гладенькі й ледь-ледь лоскітливі, і вона з приємністю потерлась об них щокою, мов кицька. А тоді раптом придивилась до них ближче.
За хвилину вона вже тягла через кімнату важкого столика з мармуровою стільницею, його заіржавілі коліщатка скрипуче опиралися. Підкотивши столика під вікно, вона підібрала полу, вилізла на нього й, звівшись навшпиньки, спробувала дотягтись до масивного карнизу. А що було надто високо, то вона так різко шарпнула портьєру, аж цвяхи повилітали, і портьєра й карниз, усе вкупі, з грюкотом упали додолу.
Ту ж мить немов чудом яким двері вітальні прочинилися, і показалось широке чорне обличчя Мамки, кожна зморшка якого свідчила про ревну цікавість і найглибшу підозру. Несхвальний погляд її зупинився на Скарлет, яка ще стояла на столику, підібравши сукню вище колін, щоб зручніше зіскочити на підлогу. Збуджений і тріумфуючий вигляд Скарлет одразу занепокоїв Мамку.
— Нащо це вам знадобилися по’тьєри міс Еллен? — суворо поспитала вена.
— А чого ти підслуховуєш за дверима? — огризнулася Скарлет, моторно скочивши вниз і підбираючи з підлоги важкий запорошений оксамит.
— Та чого тут і підслуховувать,— відказала Мамка, лаштуючись до бою.— А от вам так і нічого робить з по’тьєрами міс Еллен, а то, бач, і карниз зірвали, і в пилюці все виваляли. Міс Еллен дуже їх любила, по’тьєри, і я не дозволю так їх нищити.
Скарлет блиснула на Мамку зеленими очима, в яких уже грали веселі бісики — зовсім як у того свавільного дівчиська з давніх добрих днів, що за ним так зітхала Мамка.
— Ану мерщій збігай на горище та принеси мою скриньку з викрійками,— чуєш, Мамко? — гукнула вона, легенько підштовхуючи негритянку до дверей.— Я збираюся пошити нову сукню.
Мамка не знала, як бути: її вкрай обурила вимога, щоб вона зі своїм двістіфунтовим тулубом кудись бігла, тим більш на горище, а ще у ній зродилася страшна підозра. Швидко вихопивши портьєру з рук Скарлет, вона притисла її до своїх дебелих обвислих грудей, мов священну реліквію.
— Коли у вас на думці пошити собі сукню з по’тьєр міс Еллен, то я не попущу такого. Поки я жива, цього не буде!
На обличчі в молодої господині з’явився вираз, що його Мамка визначила б так: «Уперлась як корова»,— але потім він перейшов в усмішку, проти якої Мамці завжди важко було встояти. Однак цим разом стара не піддалася. Вона розуміла, що цією усмішкою міс Скарлет хоче обвести її круг пальця, тож вирішила нізащо не поступатись.
— Не будь така лиха, Мамко. Я їду до Атланти позичити грошей, і для цього мені потрібна нова сукня.