— Ніякої нової сукні вам не треба. Тепер дами не ходять у нових сукнях. Вони носять старі й ще пишаються цим. А донька міс Еллен може ходити і в рам’ях, кожен і так її поважає, наче вона в шовках.
Той самий затятий вираз ізнов почав находити на обличчя Скарлет. «Господи,— подумала Мамка, — це ж треба таке: міс Скарлет робиться дедалі більш схожа на містера Джералда і дедалі менш — на міс Еллен!»
— Послухай, Мамко, ти ж знаєш з листа тітоньки Туп, що цієї суботи в міс Фенні Елсінг весілля, і я, звичайно, хочу на ньому бути. Задля цього мені й потрібна нова сукня.
— Та сукня, що на вас, нічим не гірша від весільної сукні міс Фенні. Міс Туп написала, що вони зовсім зубожіли.
Але ж мені потрібна нова сукня! Ти не знаєш, Мамко, що нам до зарізу треба грошей. Податок...
— Я все знаю про податок, мем, ті’ки...
— Знаєш?
— Та що ж, мем, Господь дав мені вуха чи ні? Тим паче що місте’ Вілл ніколи не причиняє щільно дверей.
Чи було хоча б що-небудь, чого Мамка не почула? Скарлет дивувалась, як вона з такою важезною тушею, від якої аж підлога вгинається, може скрастися зовсім нечутно, як індіанець, коли хоче підслухати?
— Ну, як ти все чула, то, либонь, знаєш і те, що Джонас Вілкерсон і ця його Еммі...
— Атож, мем, знаю,— сказала Мамка, зблиснувши очима.
— Ну тоді й не впирайся, як мул, Мамко! Хіба тобі не ясно, що я мушу поїхати до Атланти й роздобути гроші на податок? І чималі гроші. Це конче треба! — Вона стукнула кулачком об кулачок.— Боже милий, Мамко, таж вони викинуть нас усіх на дорогу, і куди ми тоді дінемось? І ти будеш торгуватися зі мною за клапоть маминих портьєр, коли ця голодранка Еммі Слеттері, що вбила мою маму, надумала поселитись у нашому домі й спати в маминому ліжку?
Мамка переступила з ноги на ногу, мов норовистий слон. Вона невиразно відчувала, що її таки хочуть обвести круг пальця.
— Ні, мем, я не хочу, щоб якісь там голодранці поселились у домі міс Еллен або щоб нас вигнали на дорогу, але...— Раптом вона втупила в Скарлет осудливий погляд: — А в кого це ви збираєтесь діставати гроші, що вам потрібна нова сукня?
— Це вже моя власна справа,— відповіла заскочена зненацька Скарлет.
Мамка подивилась на неї пронизливо, як у ті дні, коли Скарлет була малою і марно силкувалася знайти виправдання своїм витівкам. Вона мовби читала її думки, тож Скарлет мимохіть опустила очі, вперше відчувши докори сумління за те, що надумала зробити.
— Так оце вам потрібна нова гарна сукня, аби легше було грошей позичити. Щось воно не те. І ви не кажете, де гадаєте діставати їх.
— Нічого я не буду казати,— зірвалася врешті Скарлет.— Це моя власна справа. Але ти віддаси мені портьєру й допоможеш пошити сукню чи ні?
— Атож, мем, поможу,— покірно відповіла Мамка, капітулювавши так раптово, що Скарлет запідозрила тут щось нечисте.— Я поможу пошити її, а з атласної підбивки, може, викроїмо нижню спідницю, і панталончики оздобимо старим мереживом.
Вона простягла Скарлет портьєру, і хитруватий усміх пробіг у неї по обличчю.
— А міс Меллі теж поїде з вами до ’Ланти, міс Скарлет?
— Ні,— відказала та, починаючи здогадуватись, що у Мамки на оці.— Я їду сама.
— Це вам так здається,— рішуче заявила Мамка.— Але щоб ви у новій сукні і самі їхали? Ні, з вами я поїду. Атож, мем, я ні на крок від вас.
На хвильку Скарлет уявила собі, як виглядатиме її поїздка до Атланти й розмова з Ретом у присутності Мамки, що стовбичитиме над нею сторожем, мов здоровенний чорний цербер. Вона знову всміхнулася й поклала руку Мамці на плече.
— Мамко, голубонько, ти така добра, що згоджуєшся поїхати зі мною й допомогти, але як же обходитимуться тут усі без тебе? Ти ж у нас у Тарі тепер усьому голова.
— Х-ха! — мовила Мамка.— Не замилюйте мені очі, міс Скарлет. Я вас знаю ще з тої пори, коли підклала під вас першу пелюшку. Я сказала, що поїду з вами до ’Ланти, то піки й поїду. Міс Еллен перевернулася б у могилі, якби ви сама-одна поїхали, коли там у місті повно янкі, й цих вільних чорнюків, і кого ті’ки там нема.
— Але ж я зупинюся в тітоньки Дріботуп,— опиралася й далі Скарлет.
— Міс Дріботуп добра собі леді, і вона гадає, що все бачить, але насправді воно й трохи не так,— відповіла Мамка, обернулася з величним виглядом,— мовляв, аудієнцію закінчено,— і вийшла в хол. А через хвильку аж стіни здригнулися від її погуку:
— Пріссі, дитя моє! Скоч-но на горище і принеси скриньку міс Скарлет з викрійками, і ще ножиці прихопи, ті’ки не так, щоб цілу ніч їх там шукати.
«Ну ж і халепа! — похнюплено подумала Скарлет.— Це однаково, що мисливського пса мати собі за сторожа».