Выбрать главу
*

Коли після вечері прибрали в їдальні, Скарлет і Мамка на обідньому столі розклали викрійки, а Сьюлін і Керрін заходилися жваво випорювати з портьєри атласну підкладку, тоді як Мелані стала протирати оксамит від пороху чиї гою щіткою для волосся. Джералд, Вілл і Ешлі сиділи собі збоку, палили й усміхнено дивились на цю жіночу метушню. Всі вони піддалися приємному збудженню, що струменіло від Скарлет, хоч їм і не ясно було, яка тому причина. Щоки Скарлет порожевіли, в очах з’явився якийсь шорсткий полиск, вона раз по раз сміялася. Всіх тішив її сміх, бо вже кілька місяців ніхто не чув його від неї. А особливо тішився Джералд. Коли він дивився на рухливу доччину постать, погляд його був не такий затуманений, як звичайно, і щоразу, як вона підходила близько, він схвально поплескував її по руці. Дівчата були такі збуджені, наче збиралися на бал, і відпорювали підбивку, кроїли оксамит і накидали на живу нитку так ревно, немов шили самим собі бальні сукні.

Скарлет їде до Атланти позичити грошей або закласти Тару, якщо доведеться. Ну то й що, як вона й віддасть маєток у заклад? Скарлет запевняла, що можна буде легко викупити Тару з наступного врожаю бавовни, у них ще й залишаться гроші, і тон її був такий рішучий, що ніхто й не подумав піддати сумніву ці слова. А коли її запитали у кого вона збирається позичати гроші, відповіла: «Хто зайве питає, тому язика прищемляє»,— і так грайливо, що всі засміялися і почали піддражнювати її, який це у неї завівся приятель-мільйонер.

— Це чи не капітан Рет Батлер,— добродушно під шкильнула Мелані, чим ще більше всіх розважила, бо ж усім відомо було, як ненавидить його Скарлет, а коли й згадує, то тільки словами: «цей негідник Рет Батлер».

Однак Скарлет не засміялася, почувши це ім’я, і Ешлі нараз урвав свій сміх, побачивши, як насторожено зиркнула Мамка в бік Скарлет.

Сьюлін, перейнявшись спільним піднесенням, запропонувала Скарлет свій комірець з ірландського мережива, трохи приношений, але ще гарненький, а Керрін стала наполягати, щоб Скарлет узяла до Атланти її черевички, оскільки ні у кого в Тарі не було кращих. Мелані попросила Мамку не викидати жодного клаптика портьєри — вона облямує ними свій потертий капелюшок,— і викликала спалах сміху, заявивши, що старому півневі доведеться розлучитися зі своїм пишним пір’ям, чорно-зеленим з бронзуватим полиском, якщо він не дремене вчасно на болото.

Скарлет, дивлячись, як миготять у роботі пальці, з притаєною гіркотою та зневагою вслухалася в сміх навколо себе.

«Вони ж і гадки не мають, що насправді сталося зі мною, та й з ними, і з усім Півднем. Незважаючи на все, вони й досі думають, ніби нічого такого страшного не може з ними статися, бо ж вони не хто, а О’Гари, Вілкси, Гамільтони. Навіть чорнюки — і ті так гадають. Ну ж і дурні вони всі! Вони повік нічого не зрозуміють! Думатимуть і житимуть собі, як завжди жили, і нічого їх не змінить. Меллі може ходити в дранті, збирати бавовну власноруч, вона навіть допомогла мені вбити людину, але ніщо не спромоглось її змінити. Вона й досі все та сама соромлива й добропорядна місіс Вілкс, справжня дама! Ти й Ешлі — бачив смерть, і війну, і був поранений, і сидів у таборі військовополонених, і прийшов додому на попелище і все одно він залишиться тим самим джентльменом, який володів Дванадцятьма Дубами. Вілл — це інша справа. Він розуміє, що таке справжнє життя, але ж він ніколи нічого не мав, то йому й втрачати нічого. А Сьюлін і Керрін — ці гадають, що всі знегоди тимчасові. Вони неспроможні переінакшитись, як того вимагають інакші умови, їм здається, це все ось-ось минеться. Вони гадають, бог вчинить диво їм на догоду. Але нічого цього не буде. Якщо тут і станеться диво, то хіба завдяки Ретові Батлеру... А вони не зміняться. Може, це їм і не по силі. Лише одна я змінилася — та й то тільки тому, що припекло».

Кінець кінцем Мамка випровадила чоловіків з їдальні й причинила за ними двері: пора було приміряти. Порк повів Джералда нагору до спальні, а Ешлі й Вілл залишилися в освітленому лампою холі. Якийсь час обоє мовчали, тільки чути було, як Вілл незворушно жує тютюн, мов худобина жуйку. Але вираз його погідного обличчя був аж ніяк не безхмарний.

— Не подобається мені ця поїздка до Атланти,— озвався він урешті тихим голосом.— Зовсім не подобається.

Ешлі швидко глянув на нього й тут-таки одвів погляд убік, але відповісти нічого не відповів, тільки подумав нишком, чи нема й у Вілла тієї самої жахливої підозри, що й у нього. Проте це було неможливо. Адже Вілл не знав, що сьогодні сталося в садку і що Скарлет дійшла до розпачу. Вілл не міг помітити, як змінилось обличчя Мамки, коли прозвучало ім’я Рета Батлера, та й, крім того, звідки було Віллові знати про гроші Рета, про його лиху репутацію? Принаймні Ешлі міг собі думати, що Вілл нічого цього не знає, хоча, вернувшись до Тари, Ешлі зауважив, що й Вілл, і Мамка знають такі речі, на які ніхто й не натякав, вони наче наперед про все здогадуються. Щось лиховісне витало в повітрі, однак що саме — Ешлі не знав і був безсилий врятувати від цього Скарлет. За весь вечір вона ні разу не кинула на нього погляду, але її надміру вже бурхливі веселощі лякали його. Підозри були занадто жахливі, щоб викласти їх у словах. І він не мав права образити її, запитавши напрямки. Ешлі стиснув кулаки. У нього нема ніяких прав на неї: сьогодні він їх усі втратив назавжди. Він не може допомогти їй. І ніхто не може. Але дивлячись на Мамку, як вона з похмурою рішучістю краяла портьєру, він трохи заспокоївся. Мамка така, що подбає про Скарлет, навіть коли та й огинатиметься.