«А винен в усьому я,— подумав він у розпуці.— Це я підштовхнув її до цього».
Ешлі пригадав, як вона там у садку випростала плечі, повернулася й пішла в дім, як гордо звела вгору голову. Всім серцем він линув до Скарлет, його проймало захоплення нею і мучила власна безпорадність. Він знав, що в її словнику нема такого слова, як «відвага», знав, що вона б здивовано витріщилась, почувши від нього, ніби відважнішої істоти він у житті не бачив. До неї просто не дійшло б, якби він сказав, як багато в ній справжньої відваги. Він знав, що вона бере життя, яким воно є, затято долає всі можливі перепони, змагається з ними безоглядно, не визнаючи поразки, і не складає зброї навіть тоді, коли поразка неминуча.
Але за ці чотири роки він бачив і інших людей, що відмовлялися визнати поразку, що весело йшли назустріч найбільшій небезпеці, бо вони були відважні. А проте поразки вони таки зазнавали.
Дивлячись на Вілла у півмороці холу, Ешлі думав, що зроду ще не бачив, щоб хтось виявляв таку відвагу, як Скарлет О’Гара, котра вирушала завойовувати світ, озброївшись сукнею з оксамитової портьєри своєї матері та пір’ям з півнячого хвоста.
Розділ XXXIII
Коли наступного дня Скарлет і Мамка зійшли з потягу в Атланті, віяв пронизливий холодний вітер, а вгорі клубочилися темно-сірі пластівці хмар. Станцію ще не відбудували після пожежі, і приїжджі опинилися серед попелу та багнюки, що густим шаром покривали пожарище. Скарлет механічно роззирнулася, чи нема Пітера з тітоньчиною коляскою, адже в роки війни він щоразу зустрічав її, коли вона верталася з Тари. Але тут-таки спохопилася і зневажливо пирхнула на себе, що така забудькувата. Ніякого Пітера й не могло тут бути, вона ж не попереджала тітоньки Туп про свій приїзд, та й крім того — згадався їй один з останніх тітоньчиних листів — стара бідкалася, що здохла їхня конячка, на яку «розжився» Пітер у Мейконі, аби привезти тітоньку після закінчення війни назад до Атланти.
Скарлет пробігла очима вибоїстий і витолочений майдан побіля станції, сподіваючись побачити коляску когось із давніх друзів чи знайомих, хто міг би підвезти їх до тітоньки Туп, але довкола були самі чужі обличчя, і білі, й чорні. Мабуть, тепер ні в кого з її приятельок не лишилося повозів, коли те, що писала Туп, відповідало дійсності. Часи настали такі скрутні, що навіть челядь важко було утримати й прогодувати, не кажучи вже про коней. Більшість подруг тітоньки, як і вона сама, ходила тепер пішки.
Стояло тут ще два-три фургони, що на них вивантажували якісь речі з вагонів, і ще було кілька забрьоханих бричок, де на передку красувались підозрілого вигляду суб’єкти, та ще один закритий екіпаж і одна коляска і якоюсь вирядженою жінкою в компанії офіцера-янкі. Скарлет аж дух забило, коли вона його побачила: одна річ прочитати в листі Туп, що в Атланті стоїть військова залога північан і на вулицях повно їхніх солдатів, і зовсім інша — побачити наяву синю уніформу. На хвильку їй видалося, що війна ще не скінчилася, що ось зараз цей янкі кинеться на нею, пограбує її і образить.
Народу біля залізниці було небагато, і Скарлет мимохіть пригадався той ранок 1862 року, коли вона приїхала до Атланти як молода вдова, вся в жалобі й страшенно знудьгована. Який затовплений був тоді цей майдан — фургони, екіпажі, санітарні карети, гамір навколо, возії кричать і сваряться, приятелі перегукуються. Вона зітхнула і тугою за веселим збудженням тих днів, і зітхнула ще раз, подумавши, що це ж доведеться пішки добиратися до будинку тітоньки Туп. Щоправда, була ще надія перестріти на Персиковій вулиці котрусь знайому, що підвезла б їх бодай півдороги.
Поки вона стояла так, оглядаючись, до неї над’їхала та сама закрита карета, де на передку сидів світлошкірий негр середнього віку; нахилившись до неї, він запитав: