— К’ляску, леді? Два’цять п’ять центів — доставлю куди хочете в ’Ланті.
Мамка кинула на нього нищівний погляд:
— Найманий ’кіпаж? — обурилась вона.— ти не бачиш, хто ми, чорнюче?
Мамка народилася таки на селі, але ж не все була сільською негритянкою, отож знала, що жодна порядна жінка не поїде в найманому екіпажі, тим паче закритому, коли її не супроводить хтось із родичів чоловічої статі. Навіть присутності покоївки-негритянки було недостатньо. Мамка промовисто бликнула на Скарлет, помітивши її тужливий погляд на карету.
— Ходім відси, міс Скарлет! Найманий ’кіпаж, та ще й з вільним чорнюком! Нічогеньке товариство!
— Ніякий я не вільний чорнюк,— гаряче заперечив негр.— Я належу до старої міс Толбот, а це її карета, і я їжджу, аби заробити нам грошей.
— Яка це міс Толбот?
— Міс Сьюзенна Толбот з Мілледжвілла. Ми перебралися сюди, коли старий господар загинув.
— Ви знаєте її, міс Скарлет?
— Ні,— з жалем відповіла та.— Я мало кого знаю з Мілледжвілла.
— Тоді ми йдемо пішака,— рішуче заявила Мамка.— А ти їдь собі, чорнюче.
Вона підхопила саквояж, в якому лежали нова оксамитова сукня Скарлет, капелюшок і нічна сорочка, взяла під пахву невеликого вузлика з власними пожитками й повела свою підопічну через багнисте попелище. Скарлет, хоч і воліла б проїхати в екіпажі, не стала опиратись, щоб не псувати стосунків з Мамкою. Відколи вчора Мамка застукала її у вітальні з оксамитовою портьєрою в руках, з очей у неї не сходив насторожений вираз, і це Скарлет не подобалось. Важкувато буде уникнути її пильного нагляду, тим-то Скарлет вирішила не розбурхувати Мамчин бойовий запал, поки нема в цьому доконечної потреби.
Коли вони йшли вузьким хідником у напрямку до Персикової вулиці, Скарлет посмутніла, дивлячись, яких страшних змін зазнала Атланта — усе тут зробилося зовсім незнайомим. Вони проминули місце, де колись стояв готель «Атланта» — там були мешкали Рет і дядечко Генрі, а тепер від цієї вишуканої споруди лишилася тільки частина почорнілих стін. Склади, що тяглися на добрі чверть милі понад залізницею й містили тонни військового спорядження, ніхто не відбудовував: під хмурним небом видніли самі понурі прямокутні підмурівки. Без шерегу цих будівель обабіч колій і без спаленого депо залізниця виглядала якось голо й сирітськи. Десь серед цих руйновищ — уже й не розрізниш, де саме,— були й рештки складу, що дістався Скарлет у спадок від Чарлза. Торішній податок за ділянку сплатив дядечко Генрі. Колись треба буде поверну ти йому гроші. Це був ще один клопіт, що тяжів над нею.
За поворотом на Персикову вулицю Скарлет глянула її бік П’яти Променів і аж скрикнула, вражену побаченим. Френк розповідав їй, що Атланту спалено дощенту, але вона не могла собі уявити такої цілковитої руїни. В її пам’яті улюблене місто все ще було щільно забудоване розмаїтими спорудами та чепурними особняками. Але ось Персикова вулиця перед нею простягалася така оголена а позбавлена знайомих прикмет, що Скарлет наче вперше її побачила. Ця багниста вулиця, якою вона проїздила тисячі разів у роки війни, якою вона, ввібравши голову в плечі, никала, гнана страхом, під час облоги, коли навкруги набухали снаряди, вулиця, бачена востаннє в поспіху, гарячці й метушні відступу,— тепер здавалася такою чужою, що Скарлет аж навертало на сльози.
За той рік, відколи Шерман покинув спалене місто й повернулися конфедерати, виросло вже немало нових будівель, однак довкола П’яти Променів лишалося ще повно порожніх ділянок з купами задимленої битої цегли серед сміття, сухої трави та бур’янів. Місцями збереглися рештки знаних їй з пам’яті будівель — цегляні стіни без даху, на яких відбивалося присмеркове денне світло, віконні порожнини, самотні комини. Де-не-де її око радо вирізнило почасти вцілілі від вогню та снарядів знайомі крамниці, тепер уже відбудовані: недавня цегляна кладка яскраво червоніла проти старих почорнілих стін. На фасадах нових крамниць, над вікнами нових контор приємно було читати відомі їй імена, але набагато частіше траплялися імена незнайомі — особливо на десятках вивісок лікарів, адвокаті, торгівців бавовною. Давніше вона знала чи не всіх в Атланті, тож цей надмір незнайомих імен діяв на неї гнітюче. Зате підбадьорювало, коли вона бачила нові будівлі, що постали над вулицею.
Таких будівель був не один десяток, а поміж них траплялися й навіть триповерхові! Будівництво розгорталося повсюди, дивлячись уздовж Персикової вулиці, щоб трохи призвичаїти себе до вигляду нової Атланти, Скарлет чула веселий перестук молотків та виляск пилок, бачила, як ростуть риштовання і як робітники вибираються драбинками нагору зі стосами цегли на плечах. Вона дивилась на улюблену вулицю, і сльози застували їй зір.