Звісно ж, вона знала про пристібаїв-південців, які задля особистих вигод перекинулися до республіканського табору, і про саквояжників-янкі, що після поразки Півдня насунули сюди хмарою коршаків, маючи всіх пожитків не більш як на один саквояж. Та й зіткнулася вже з певними прикрощами з боку Бюро звільненців[2]. Чувала вона й про те, що серед негрів, які дістали тепер волю, трапляються зухвальці. В це, правда, не зовсім вірилося, бо їй ще ні разу не випало побачити зухвалого негра.
Проте чимало було такого, про що Вілл з Ешлі воліли не говорити в присутності Скарлет. Услід за знегодами війни прийшли ще тяжчі знегоди доби Реконструкції, але обидва чоловіки домовилися при Скарлет не згадувати декотрих особливо тривожних явищ. Сама ж Скарлет якщо й слухала їхні розмови, то тільки так, що в одне вухо їй влітало, а в друге вилітало.
Вона чула, як Ешлі казав, що переможці Південь трактують як завойовану провінцію і що вся їхня політика спрямована на помсту. Але ці слова майже нічого їй не говорили. Політика — справа чоловіча. Скарлет чула слова Вілла про те, що Північ, мовляв, докладе всіх сил, аби Південь не звівся знову на ноги. Що ж — думала вона — чоловіки завжди знаходять, чим собі голову морочити. На неї он жоден янкі ще не посмів замахнутись, і цього разу у них теж не вийде. Треба лише працювати скільки сили та менше перейматися тим, що влада тепер у руках янкі. Найголовніше — що війна таки скінчилася.
Скарлет не враховувала одного: правила гри тим часом змінилися, і хоч би як чесно тепер ти працював, це вже не гарантувало належної винагороди. Джорджія фактично перебувала у воєнному стані. По всіх усюдах стюяли залоги янкі, і всім верховодило Бюро звільненців, встановлюючи приписи на свій розсуд.
Це бюро, засноване федеральним урядом задля опіки над звільненими рабами, що не знали, як дати собі раду, цілими тисячами переселяло негрів з плантацій у селища й міста. Бюро забезпечувало своїх підопічних харчуванням, поки вони байдикували й лише одним клопоталися — як дошкульніше дозолити недавнім господарям. На чолі місцевого бюро стояв Джонас Вілкерсон, колишній Джералдів управитель, а за помічника в нього був Гілтон, чоловік Кетлін Калверт. Ці двоє енергійно поширювали чутки, що південці й демократи тільки чекають нагоди загнати чорних назад у рабство і що вся надія й опора негрів — Бюро звільненців та республіканська партія.
Крім того, Вілкерсон і Гілтон навіювали неграм думку, що вони в усьому рівня білим і що невдовзі буде дозволено шлюби між білими й чорними, а плантації вчорашніх рабовласників поділено і кожен негр дістане сорок акрів землі та мула у повну свою власність. Вони розпалювали негрів брехнями про жорстокість білих до них, і в краю, який здавна славився щиросердими стосунками між неграми та їхніми власниками, почали наростати ненависть і підозріливість.
Підпорою діяльності бюро були солдати, а військові власті видали безліч суперечливих наказів, що регулювали життя переможених. Під арешт можна було потрапити за будь-яку абищицю, ось хоч би й за неповагу до урядовця бюро. Військові розпорядження стосувалися навчання у школах, дотримання чистоти, форми гудзиків на сурдутах, продажу товарів та безлічі інших житейських дрібниць. Вілкерсон і Гілтон мали право втрутитися в будь-який захід Скарлет, могли примусити її продавати чи там міняти щось лише за тією ціною, яку вони встановлять.
На щастя, Скарлет особисто майже не стикалася з цими двома діячами: Вілл переконав її перекласти на нього всі зовнішні оборудки, а самій опікуватися лише господарством. Бувши врівноваженої вдачі, він спромігся незле залагодити не одне з таких ускладнень, не турбуючи цим Скарлет. Та Вілл при потребі міг би дати раду навіть і з саквояжниками, і з янкі. Однак тепер постала проблема, перед якою він виявився безсилий. Про новий надміру великий податок, що загрожував втратою Тари, Скарлет треба було доповісти, і то невідкладно.
Очі у неї палали вогнем, коли вона дивилась на Вілла.
— Ну ж і кляті янкі! — скрикнула вона.— Побили нас, обідрали, а тепер ще й нацьковують цих поганців!
Війна скінчилася, проголосили мир, але янкі й далі можуть грабувати її і прирікати на голод, можуть навіть вигнати з домівки. А вона, дурна, сподівалася, що як перебуде зимову скруту, то на весну все налагодиться. Ця приголомшлива новина, почута від Вілла, була останньою краплею у чаші її терпінь: це ж цілий рік надсадної праці піде намарне!
— Ох Вілле, а я гадала, що як війні кінець, то й усім нашим клопотам теж!
— Ні, мем.— Вілл підвів своє селюцьке обличчя з квадратовими щелепами й пильно глянув на неї.— Наші клопоти лише починаються.
2
Так називалася підлегла військовому міністерству США управа (1965—69 рр.) в південних штатах задля соціального влаштування звільнених з рабства негрів.