— Вона з тих, кого звуть пропащими жінками,— коротко відповіла Скарлет.— І даю тобі слово, що я з нею не таюся, тож заспокойся врешті.
— Боже милосердний! — вихопилось у Мамки, яка від подиву навіть рота розтулила, з неабиякою цікавістю дивлячись услід кареті. Вона ж не бачила жодної пропащої жінки, відколи проживала з Еллен у Саванні, а це понад двадцять років тому, і тепер щиро шкодувала, що не придивилася до Кралі пильніше.
— І ще й виряджена як, і гарна карета, і кучер у неї,— промурмотіла Мамка.— І що це Господь Бог собі думає? Дозволяє лихим жінкам отако жити, коли ми, люди чесні, ходимо голодні та босі.
— Господь давно вже облишив про нас думати,— люто кинула Скарлет.— Тільки не кажи мені, що мама перевернеться в могилі, чуючи мої слова.
Вона хотіла б відчувати себе чеснотливішою і взагалі праведнішою за Кралю, але не випадало. Бо ж якщо її план здійсниться, вона може опинитись у такому самому становищі, як і Краля, і стати утриманкою того самого чоловіка. І хоч Скарлет анітрохи не шкодувала за своїм рішенням, побачити саму себе в правдивому світлі було аж ніяк не приємно. «Не думатиму про це зараз»,— сказала вона собі, прискорюючи ходу.
Проминули ту ділянку, де раніше стояв будинок Мідів — від нього лишились тільки дві кам’яні сходинки та стежка, що провадила в нікуди. На місці будинку Вайтінгів теж була гола земля. Навіть каміння підмурівку й цегляний димар зникли, лише видніли сліди фургонів, якими вивозили камінь та цеглу. А ось цегляний дім Елсінгів зберігся, ще й мав новий дах і новий другий поверх. Заселеним здавався і будинок Боннелів попри всю свою вбогість — адже полагоджений він був абияк і покритий зверху грубими дошками замість гонту. Але жодної живої душі не видно було в цих двох будинках — ані у вікні, ані на ганку, з чого Скарлет навіть зраділа. Вона зараз не мала найменшої охоти з ким-небудь розмовляти.
Нарешті з’явилася на видноті нова шиферна покрівля й стіни з червоної цегли будинку тітоньки Туп, і серце Скарлет стрепенулося. Який милостивий був Бог, що не ушкодив дім надміру — бо хто б його відбудовував? Із двору саме виходив дядько Пітер з базарним кошиком через руку; коли він побачив Скарлет і Мамку, які стомлено простували вулицею, широка недовірлива усмішка освітила його чорне обличчя.
«Я б розцілувала цього старого дурня, така я йому рада»,— подумала Скарлет і весело гукнула:
— Ану-но мерщій діставай тітоньчину «непритомну пляшку», Пітере! Бо це і справді я!
Цього дня на вечерю в тітоньки Туп були неминучі мамалига й сушений горох, і Скарлет, споживаючи їх, присяглася подумки, що з її столу назавжди зникнуть ці дві страви, коли вона розживеться на гроші. І хоч би якою ціною, а гроші вона роздобуде, і матиме їх не тільки на сплату податків за Тару. Сяк чи так, рано чи пізно, але в неї буде багато грошей, навіть якщо задля цього доведеться вчинити й убивство.
При жовтому світлі лампи у вітальні вона розпитувала Туп про її фінансовий стан, нишком сподіваючись — а що, як Чарлзова рідня спроможеться позичити їй потрібні кошти? Скарлет не дуже й крилася зі своїми розпитами, але стара, зрадівши родичці, з якою може розважити душу, навіть не помічала, що у неї просто вивідують певні дані. Зі слізьми на очах Туп стала детально викладати свої знегоди. Вона й сама не знала, де поділись її ферми, і нерухомість у місті, і гроші, але факт, що все кудись розпливлося. В усякому разі, так запевняв сестру «братчик Генрі». Він не мав змоги сплатити податок за її маєтність. Усе, крім будинку, в якому вона живе, розвіялось на порох, та й цей будинок — про що Туп ніколи не забувала — зовсім їй не належить, а становить спільну власність Мелані й Скарлет. За нього «братчик Генрі» якось уже зібрався з грішми й таки сплатив податок. На прожиття він, правда, дає їй щомісяця дещицю, і вона, як це не принизливо, мусить брати в нього гроші, бо ж інакше й не проживе.
— Братчик Генрі каже, що не знає, як стулить кінці з кінцями, такий тягар на нього звалився, та й податки височезні, хоча він, мабуть, прибріхує: грошей у нього тьма-тьменна, він просто мені не дуже хоче давати.
Але Скарлет знала, що дядечко Генрі не прибріхує: про це свідчили його листи, які вона одержала з приводу Чарлзової власності. Старий правник мужньо боровся, щоб зберегти для Вейда і Скарлет бодай будинок та земельну ділянку, де раніше стояв склад. І йому зовсім не легко було сплачувати за неї податки.
«В нього, звичайно, ніяких грошей нема,— похмуро думала Скарлет.— Що ж, викреслю його й Туп з мого списку. Лишається тільки Рет. Я мушу на це піти. Доведеться. Але не треба зараз цим сушити голови... Мені треба перевести розмову на Рета, і мимохідь натякнути, щоб вона запросила його на завтра».