Розділ LXII
Вона почула перешепти за дверима і, виглянувши в коридор біля кухні, побачила наляканих негрів — Ділсі, на руках в якої був обважнілий сонний Бо, заплаканого дядька Пітера й куховарку, що витирала фартухом широке мокре обличчя. Всі троє подивились на неї, німо питаючи, як їм тепер бути. Скарлет перевела погляд через хол на вітальню й побачила там Індію та тітоньку Туп — вони стояли мовчки, тримаючи одна одну за руку, і у поставі Індії вперше в житті не було зарозумілості. Як і негри, вони благально дивилися в її бік, чекаючи якихось вказівок. Скарлет увійшла до вітальні, і обидві жінки підступили до неї.
— Ох Скарлет, що...— почала тітонька Туп, і її пухкі дитячі губи затремтіли.
— Не озивайтеся до мене, бо закричу,— не дала їй докінчити Скарлет. Через нервове напруження голос її прозвучав різко, а долоні стислися в кулаки. Коли вона подумала, що зараз доведеться говорити про Мелані, залагоджувати неминучі справи, пов’язані зі смертю, у неї знову з’явилася грудка в горлі.— Я не хочу й слова чути від вас обох.
Вражені цим владним тоном, вони відступили й безпорадно скривилися. «Мені не можна плакати при них,— подумала Скарлет.— Я не можу попускати собі, бо тоді вони теж заплачуть, а за ними й негри, і ми всі збожеволіємо. Я повинна виявити силу волі. У мене ж стільки роботи. Побачитися з трунарем, домовитись про похорон, подбати, щоб у домі прибрали, і бути тут, коли приходитимуть люди й плакатимуть у мене на грудях. Ешлі не може цього зробити, Туп та Індія також. Це все на мене ляже. І все це маєш нести в тяжкій дорозі життя! Завжди цей важезний чужий тягар, і завжди він мені лягає на плечі!»
Вона глянула на приголомшені й ображені обличчя Індії і Туп, і докори сумління ворухнулись у неї в душі. Мелані не схвалила б такого різкого ставлення до тих, які щиро її любили.
— Ви вже вибачте мою нестриманість,— сказала вона, насилу видушуючи з себе слова.— Це просто тому, що я... Вибачте, що я така нестримана, тітонько. Я вийду на хвилинку на ганок. Мені треба побути самій. Тоді я вернусь, і ми...
Вона погладила тітоньку Туп по руці й швидко пройшла повз неї до дверей назовні, відчуваючи, що ще мить — і вона втратить самовладання. Вона мусить побути на самоті. Їй треба виплакатись, а то серце розірветься.
Вона вийшла на темний ганок, причинила за собою двері, і в обличчя їй війнула прохолодна нічна вільгість. Дощ перестав, і не чути було ні звуку, тільки часом скрапувала вода з піддашшя. Світ оповило густим туманом, легенький холодок свідчив про кінець літа. Ніде в будинках по другий бік вулиці не світилося, лише в одному вікні горіла на підвіконні лампа, це світло снопком падало на вулицю, ледве пробиваючись крізь імлу, і промінчики його переливалися золотом. Здавалося, нерухомий сірий серпанок огорнув усе навколо. І в усьому світі запанувала тиша.
Скарлет сперлася головою на стовпець ганку й зібралася поплакати, але сліз не було. Занадто великою виявилася втрата, щоб сльози могли зарадити. Тіло її било дрожем. В мозку у неї досі стояв гул від падіння двох неприступних фортець власного життя, які з гуркотом розсипалися просто на очах. Якийсь час вона намагалася вдатись до давнього свого закляття: «Подумаю про це завтра, коли відійду на силі». Але закляття втратило свою дієвість. Скарлет не могла не думати про двох людей: про Мелані, яку вона так любила й так потребувала, і про Ешлі, якого вперто й затято бачила не схожим на нього справжнього. І вона усвідомлювала, що ці думки не даватимуть їй спокою і завтра, й позавтра, й в усі подальші дні її життя.
«Не можу я зараз вернутись туди й розмовляти з ними,— подумала вона.— Я не можу сьогодні бачити й утішати Ешлі. Тільки не сьогодні! Завтра я прийду раненько й зроблю все що треба, скажу всі заспокійливі слова, що їх треба буде сказати. Але не сьогодні. Я не можу. Я піду додому».
До її будинку було всього п’ять кварталів. Вона не чекатиме, поки заплаканий Пітер запряже коня чи поки доктор Мід одвезе її додому. Їй несила витерпіти сльози одного й мовчазний осуд другого. Вона швидко спустилася темними сходинками, без плаща й капелюшка, і пірнула в імлисту ніч. Завернувши за ріг, вона рушила нагору до Персикової вулиці, простуючи через тихий вологий світ і навіть хода її була безшелесна, як уві сні.
Коли вона підіймалась отак схилом, а груди їй стискали ся від непролитих сліз, у неї з’явилося чудне відчуття, ніби колись, за якихось подібних обставин, вона вже була в цьому холодному смерку, і не раз, а багато разів. «Дивина якась,— подумала вона з неспокоєм, прискорюючи ходу.— Це все нерви.— Однак відчуття не убувало, звільна проймаючи весь її мозок. Вона розгублено роззиралася довкола, і відчуття те ще й дужчало, примарне, але знайоме, аж урешті вона різко скинула голову,— як звірина, що нюхом чує небезпеку — Це просто від перевтоми,— пробувала вона заспокоїти себе.— І ніч така дивна, млиста Я ще ніколи в житті не бачила такої густої мли, хіба що... хіба що...»