— Зачекайте ще трохи. Ви вже добре себе почуваєте, щоб нам спокійно поговорити?
— Пустіть мене!
— Я бачу, що добре. Ну то скажіть мені одну річ. Чи я для вас єдиний півень, якого ви вхопили за хвоста? — Очі його пильно й гостро вдивлялись у неї, силкуючись не пропустити найменшої зміни в її обличчі.
— Не розумію.
— Чи я один такий, на кому ви випробовуєте свої чари?
— А чого це вас має обходити?
— Та має, і навіть більшою мірою, ніж ви гадаєте. То є у вас ще котрийсь чоловік на прикметі чи ні? Кажіть-но!
— Нема.
— Неймовірно! Не уявляю, щоб у вас не було в резерві ще п’ять-шість душ. Певно ж, хтось та знайдеться, що пристане на вашу доволі цікаву пропозицію. Я настільки впевнений у цьому, що хочу дати вам невеличку корисну пораду.
— Мені не треба ніякої вашої поради.
І все-таки я висловлю її. Порада — це, здається, єдине, що я можу дати вам сьогодні. А ви прислухайтесь до неї, бо це добра порада. Коли ви маєте намір чогось домогтися від чоловіка, то не вибовкуйте перед ним усього так відразу, як зробили ось тепер. Намагайтеся діяти тонше, звабливіше. Це дає кращі наслідки. Свого часу ви знали, як цим послуговуватись, і знали досконало. Але коли оце щойно ви запропонували мені своє... м-м... забезпечення під мої гроші, вигляд у вас був шорсткуватий. Такі очі, як у вас, я бачив під час дуелі в мого супротивника, він годі стояв за двадцять кроків і ціляв у мене з пістолета,— видовище, скажу я вам, не з приємних. Воно не розпалює жаги в грудях у чоловіка. В такий спосіб чоловіка не завоювати, моя люба. Ви забули те, чого вас навчали змалку.
— Я не потребую вашої науки, як мені поводитись,— відрубала вона, надягаючи капелюшка. І як він тільки може отак блазнювати, коли в нього мотузка на шиї, та ще коли знає, яка у неї скрута! Вона не помітила, що руки його у кишенях стиснуті в кулаки, неначе від люті на власне безсилля.
— Не журіться,— додав він, поки вона зав’язувала стрічки капелюшка.— Ви можете прийти, коли мене вішатимуть, і від цього вам, безперечно, полегшає. Це навіть дасть вам змогу розквитатися зі мною, в тому числі й за сьогоднішній день. А я відпишу вам дещицю у своєму заповіті.
— Дякую вам, але на той час, коли вас повісять, уже пізно буде платити податок за Тару,— відказала вона з несподіваною зловтіхою впорівень до його власної, у глибині душі думаючи, що так воно й буде.
Розділ XXXV
Коли вона вийшла з приміщення штабу, небо все було тьмяно-сіре, й падав дощ. Солдати на майдані поховалися по своїх бараках, вулиці були порожні. Ніде не видніло жодного повозу, і Скарлет стало ясно, що доведеться пішки долати таку далеку дорогу додому.
Невдовзі тепло від бренді розвіялося і, хоч вона йшла не пристаючи, холодний вітер пронизував її до дрижаків, а краплі дощу голками впиналися в обличчя. Тонка пелеринка тітоньки Туп за хвилину промокла й важкими липучими складками прилягла до тіла. Скарлет розуміла, що оксамитову сукню зіпсуто, а півняче пір’я на капелюшку пообвисало й мало такий самий жалюгідний вигляд, як і на їхньому колишньому власникові в дощову днину серед обори у Тарі. Цеглини на хіднику де-не-де розкришилися, а місцями їх і зовсім не було. Баюри там сягали по кісточку, і черевички Скарлет не раз застрягали в них або й зовсім спадали з ніг. Тоді вона мусила нахилятись, дістаючи черевичок, і поділ сукні бруднився в багнюці. Зрештою вона перестала обминати калюжі, ступаючи просто у воду й тягнучи за собою обважнілі спідниці. Їй було холодно в ноги від намоклих нижніх спідниць і панталонів, але її вже не обходило, що геть знівечено нове вбрання, на яке покладалися такі великі надії. Вона вся промерзла, спроневірилась і пройнялася розпачем.
Як вона вернеться до Тари й подивиться всім у вічі після тих своїх самовпевнених слів? Як скаже їм, що вони мусять вибиратися світ за очі? Як вона покине це все — червоні поля й високі сосни, темні болотисті луки й тихе кладовище, де спочиває Еллен у густій тіні кедрів?
Вона натужно брела ковзькою дорогою, і ненависть до Рета палила їй серце. Ну ж і поганець! Вона мала надію, що його таки повісять і їй не доведеться більше зустрічатися з ним, призвідцем її ганьби й приниження. Звичайно, він міг би дістати для неї гроші, якби схотів. Та повісити його мало! Дякувати Богові, що він хоч зараз не бачить її, коли вона промокла до рубця, коли волосся у неї розкудлане й зуби цокотять від холоду. Який, певно, бридкий вона має вигляд, і як він шкилював би з неї!
Негри, які траплялися їй дорогою, нахабно шкірили зуби й глузливо сміялися поміж себе, бачачи, як вона поспішає захекуючись, спотикається, послизається у багнюці, зупиняється витягти з баюри черевичок. Як сміють вони кпити, чорні мавпи! Як сміють брати на сміх її, Скарлет О’Гару з Тари! Вона ладна була так їх відшмагати, щоб аж кров’ю вмилися. І якого чорта ці янкі дали їм волю, дали змогу насміхатися над білими!