На вулиці Вашингтона звідусіль на неї віяло такою самою понурістю, яка панувала в її душі. На відміну від Персикової вулиці,тут не було ні руху, ні метушні. Колись тут стояло чимало гарних будівель, але тільки декотрі з них відбудовано. Зате раз у раз із гнітючою нав’язливістю впадали в око задимлені підмурівки та самотні чорні комини, що їх тепер називали «Шерманові вартові». Стежки до будинків позаростали травою, моріжки вкрилися бур’янами, і тільки стирчали кам’яні тумби з написаними на них іменами, такими знайомими, та стовпчики, до яких уже ніхто ніколи не припне коней. Холодний вітер і дощ, багнюка й голі дерева, тиша й пустка. Як же у неї промокли ноги, та який неблизький світ додому!
Вона почула чвакання копит позаду і відступила далі від краю хідника, бо й так уже тітоньчину пелеринку геть усю заляпало. Дорогою звільна посувалася бричка, і Скарлет оглянулася, хто це їде, вирішивши, що попроситься підвезти, якщо возій білий. Через дощ їй майже нічого не було видно, але коли бричка порівнялася з нею, вона побачила наполовину прикрите брезентовою запоною, що звисала з дашка, обличчя возія. Воно видалося їй по знаку, і Скарлет зійшла на дорогу, аби краще придивитись; цю мить почулося збентежене покахикування і добре знайомий голос зраділо й здивовано вигукнув:
— Міс Скарлет, їй-богу!
— Ох, містер Кеннеді! — вихопилось у неї, і, розбризкуючи багнюку, яка ще більше бруднила пелеринку, вона кинулася до брички й припала до забрьоханого колеса.— Я ще ніколи в житті не була така рада, як цій зустрічі!
Він спаленів від задоволення, відчувши в її словах щирість, швиденько сплюнув тютюнову жуйку по другий бік брички і спритно скочив на землю. Потім, захоплено потиснувши руку Скарлет, відгорнув угору брезент і допоміг їй сісти в бричку.
— І що ви робите тут одна, міс Скарлет? Хіба ви не знаєте, як небезпечно в ці дні самій ходити? А промокли, як хлющ! Накиньте ось на ноги повстину.
Він заметушився коло неї, квокчучи, мов курка, і вона залюбки віддалася під цю дбайливу опіку. Так приємно, коли хтось коло тебе метушиться, турботливо квокче або й шпетить, навіть якщо це всього тільки Френк Кеннеді, ця стара діва у штанях. А надто це тішило душу після брутального поводження Рета. І, само собою, мило ж побачити земляка з рідних околиць, коли ти так далеко від домівки! Френк був добре вдягнений, помітила вона, та й бричку мав нову. Кінь теж здавався молодим і вгодованим, от лишень Френк виглядав куди старшим, ніж мав би бути, старшим, ніж тоді на свят-вечір, коли приїхав зі своїми хлопцями до Тари. Він схуд і зблід, жовті очі стали водяві, а шкіра пообвисала мішками. Рудувата борідка ще більш порідшала, вона вся була в тютюновій жуйці і така розкошлана, наче він безугаву її смикав. Але настрій у нього був жвавий і веселий, що вельми вирізняло його серед зажурених і пригнічених городян у місті.
— Мені дуже приємно бачити вас,— щиро сказав Френк.— Я й не знав, що ви в Атланті. Минулого тижня я бачив міс Дріботуп, але вона не сказала мені, що ви приїжджаєте. А чи... м-м... чи не приїхав з вами ще хто-небудь з Тари?
Старий дурень,— він має на думці Сьюлін!
— Ні, ніхто не приїхав,— відповіла Скарлет, закутуючись у повстину й підтягуючи її аж під шию.— Я приїхала сама. І я не попереджувала тітоньку Туп, що приїду.
Він прицмокнув на коня, і той зрушив з місця, обережно ступаючи осклизлою дорогою.
— А чи всі ваші в Тарі дужі-здорові?
— О так, більш-менш.
Вона мусить придумати якусь тему для розмови, хоч їй зараз так важко говорити. Голова у неї мов свинцем налита після її поразки, і все, чого вона хоче, це щільніше загорнутися цим теплим покривалом і сказати собі: «Не думатиму зараз про Тару. Подумаю пізніше, коли буде не так гірко». От коли б втягти його в яку-небудь балачку, якої вистачило б йому на всю дорогу додому, щоб вона могла мовчати й тільки вряди-годи докидати: «Як це чудово!» або «Ну, ви й молодець!».
— Мене, містере Кеннеді, дуже втішила ця зустріч з вами. Може, це й недобре з мого боку, що я не спілкуюся з давніми друзями, але ж я зовсім не знала, що ви в Атланті. Хтось мені, здається, казав, ніби ви осіли в Марієтті.
— У мене тільки справи в Марієтті, чимало справ,— озвався він.— А міс Сьюлін хіба не переказувала вам, що я облаштувався в Атланті? Не розповідала про мою крамницю?