«Тільки чи зможу я загнуздати його?» Вона стисла пальці в кулак, невидюще втупившись у пелену дощу. «Чи зумію зробити так, щоб він забув Сью і тут-таки посватався до мене? Але якщо я Рета мало не змусила освідчитись, то вже Френка й поготів змушу!» Вона зміряла його поглядом з-під вій. «Звичайно, красень він ніякий,— холодно подумала Скарлет,— і зуби у нього погані, і з рота бридкий залах, і віком такий старий, що міг би й за батька мені бути. Та ще й вражливий, і сором’язкий, і такий зичливий до всіх, що вже гірших рис у чоловіка й бути не може. Але принаймні він порядний, і мені жилося б із ним легше, ніж з Ретом. В усякому разі, я б з ним справилася. Та хоч би там як, а жебраки не перебирають».
Те, що він був нареченим Сьюлін, зовсім не стурбувало сумління Скарлет. Після того, як вона махнула рукою на всі моральні засади, подавшись до Атланти на побачення з Ретом, відбити сестриного жениха здавалось їй уже такою дрібницею, що нею не варто було й голову сушити.
Запалившись новою надією, Скарлет уся напружилась і навіть забула, що ноги в неї промокли й захололи. Примружений погляд її на Френка був такий пильний, що той аж знітився, і вона поспішила потупити очі, пригадавши Ретові слова: «Такі очі, як у вас, я бачив під час дуелі в мого супротивника... Це не розпалює жаги в грудях у чоловіка».
— Що з вами, міс Скарлет? Ви змерзли?
— Змерзла,— відповіла вона безпорадно.— А ви не будете проти...— почала вона боязко й не докінчила.— Ви не будете проти, якщо я засуну руку в кишеню вашого плаща? Так холодно, а моя муфта наскрізь промокла.
— Та що ви... що ви... будь ласка! А ви ще й без рукавичок! Ну ж і нетяма я — везу вас так помалу й базікаю дорогою, коли вам холодно й у вас тільки одне на думці: коли б швидше дістатися до тепла. Н-но, Селлі! А до речі, міс Скарлет, я от розбалакався про самого себе й забув спитати у вас, що ви поробляли в цій частині міста в таку негоду?
— Я була в штабі янкі,— прохопилася Скарлет, не встигши й подумати.
Його споловілі брови звелися вгору від подиву.
— Але ж, міс Скарлет! Солдати-бо... І навіщо...
«Мати Божа, допоможи мені вибрехатись»,— заблагала Скарлет подумки. Нізащо не можна, щоб Френк запідозрив про її побачення з Ретом. Френк мав Рета за останнього поганця, що до нього пристойній жінці й підходити небезпечно.
— Я ходила туди... ходила туди в надії... може, хтось із офіцерів купить дещо з мого рукоділля для подарунка своїй дружині. Я ж дуже гарно вишиваю.
Обурений і вражений жахом, Френк аж випростався на сидінні.
— Ви ходили до янкі... Але ж, міс Скарлет! Ви не повинні були цього робити. Навіщо... навіщо... А батько ваш напевне й не знає про це! Та й міс Дріботуп, мабуть...
— Ой, я не переживу, якщо ви скажете про це тітоньці Дріботуп! — скрикнула не на жарт стривожена Скарлет і заллялася слізьми. Їй далося це зовсім легко, бо ж вона дуже змерзла й почувала себе нещасною, але ефект від її заходу виявився разючий. Френк так розгубився, такий був приголомшений цим, наче вона почала роздягатись у нього на очах. Він кілька разів прицмокнув язиком, промурмотів: «Ну ж і маєш! Ну ж і маєш!» — і замахав на неї руками. Шалена думка вдарила йому в голову, що годилося б пригорнути Скарлет і приголубити, але він ніколи нічого такого не робив з жодною жінкою, тож ледве чи й знав, як за це взятись. Скарлет О’Гара, завжди така гарненька й весела, плаче, їдучи з ним у бричці. Скарлет О’Гара, гординя з гординь, пішла до янкі продавати свою вишивку! Йому аж серце заболіло від цього переживання.
Вона й далі схлипувала, вряди-годи чулися крізь плач окремі слова, з чого він зрештою виснував, що в Тарі далеко не все гаразд. Містер О’Гара усе так само був «не при собі», і харчів у них малувато на стільки ротів. Тим-то вона приїхала до Атланти заробити трохи грошей для себе й для свого хлопчика. Френк знову поцмокав язиком і раптом виявив, що її голова припала до його плеча. Він і сам не знав, як це сталося. В усякому разі, він до цього був не причетний, але факт залишався фактом — голова її там лежала, і Скарлет безпорадно схлипувала в нього на грудях, що вельми збуджувало його й викликало зовсім незвичні емоції. Він погладив її по плечах, спершу боязко й обережно, тоді, оскільки вона не відхилялася, сміливіше й упевненіше. Яка ж безпорадна й мила ця жіночка! І яка мужня й заразом наївна, коли намагається заробити грошей своїм вишиванням. Однак мати справу з янкі — це вже занадто.
— Я не скажу міс Дріботуп, але ви повинні пообіцяти мені, міс Скарлет, що більш ніколи нічого подібного не зробите. Тільки подумати — дочка такого батька, як у вас...