— Але чого ж ти боїшся, Ешлі?
— О, це щось таке, що й назвати його нелегко. Є такі речі, які здаються зовсім плиткими, коли їх викласти словами. Головне в тому, що життя раптом зробилося занадто реальним, коли ти зіткнувся, сам особисто, з деякими найпростішими його проявами. Це не те, що мені прикро стояти тут у багні й тесати дерево — мені прикро через ті обставини, які до цього призводять. Мені ось невимовно прикро, що пропала краса того колишнього життя, яке я любив. До війни життя ж було прекрасне, Скарлет. Воно мало в собі й чарівність, і досконалість, і довершеність, і симетрію, як грецьке мистецтво. Може, воно не для всіх було таке. Тепер я це знаю. Але для мене у Дванадцяти Дубах життя було справді прекрасне. Я належав до цього життя. Я становив його частку. А тепер його не стало, і у новому житті мені несила пристосуватись, і це викликає острах. Тепер я розумію, що те колишнє життя було тільки грою тіней. Я уникав усього, що поза тими тінями, уникав людей і обставин занадто живих, занадто реальних. Я обурювався, коли вони нав’язувались до мене. Я й тебе, Скарлет, теж намагався уникати. Ти занадто буяла життям, була занадто реальна, а я зі своїм боягузтвом волів тіні та мрії.
— А як же... а як... Меллі?
— Мелані — найсолодша з моїх мрій, частка мого мріяння. І якби не війна, я так би й звікував свій вік на безхмарному відлюдді Дванадцяти Дубів, з приємністю спостерігаючи, як життя пропливає повз мене, а я лишаюся осторонь. Але коли почалася війна, життя, реальне життя, вдерлося в мій світ. У першому бою — це було під Булл-Реном, ти пам’ятаєш,— я побачив, як вибухи шматують друзів мого дитинства, почув, як іржуть перед смертю коні, дізнав нудотливо моторошного відчуття, коли в тебе на очах від твого пострілу людина падає і захлинається кров’ю. Та не це найстрашніше на війні, Скарлет. Найстрашніше на війні — люди, з якими доводиться жити.
Я все своє життя відгороджувався від людей, старанно добирав собі нечисленних друзів. Але війна розкрила мені очі на те, що я створив собі штучний світ, населений примарами, а не живими істотами. Вона показала мені, які люди насправді, однак не навчила, як з ними жити. І я боюся, що й довіку не опаную цього мистецтва. Тепер я розумію, що мушу утримувати жінку й дитину, і для цього доведеться прокладати собі шлях серед людей, з якими я не маю нічого спільного. Ти, Скарлет, береш життя за роги й повертаєш у той бік, куди тобі треба. А де моє місце у світі? Я цього не знаю. Отож я й боюся.
Тихий голос Ешлі дзвенів від напруги, а Скарлет, у розпачі хапаючись то за те слово, то за інше, силкувалася догледіти в них бодай крихту сенсу. Але слова, як дикі птахи, виривалися з рук. Щось допікало йому, підганяло його, мов стрекалом, а вона не могла збагнути, що саме.
— Я не знаю, Скарлет, коли, власне, прийшло до мене це прикре прозріння — що цій моїй грі тіней настав кінець. Можливо, у перші п’ять хвилин бою під Булл-Реном, коли я вперше побачив, як падає від мого пострілу ворожий солдат. Я вже тоді зрозумів, що колишнє життя скінчилося, і надалі мені вже не бути глядачем. Я раптом виявив, що стою на сцені, що я — лицедій, який марно кривляється й жестикулює. Мій маленький замкнутий світ завалився, бо в нього вдерлися люди, чиїх поглядів я не поділяв, чиї вчинки були мені чужі, як вчинки готентотів. Вони потоптом пройшли забрьоханими чобітьми по моєму світові, і не лишилося жодного закутка, де я міг би сховатись, коли вже несила була витримувати це все. Сидячи у таборі, я думав: «Коли скінчиться війна, я зможу вернутись до свого колишнього життя і колишніх мрій і наново споглядатиму гру тіней». Але ні, Скарлет, назад вороття нема. А те життя, яке чекає нас попереду,— воно гірше за війну, гірше за в’язницю, ба навіть, як на мене, гірше за смерть... Отож бачиш, Скарлет, яка мені покара за мій страх.
— Але ж, Ешлі,— почала вона, борсаючись у трясовині суперечливих думок,— якщо ти боїшся, щоб ми не повмирали з голоду, то чому... чому... Ой Ешлі, та ми з цього якось виборсаємось! Я певна, що ми знайдемо якусь раду!
На хвильку його погляд вернувся до неї, і в очах його, широко розплющених і прозорих, промайнуло захоплення. А потім раптом вони знов подаленіли, і Скарлет, завмираючи серцем, зрозуміла, що він мав на думці зовсім не голод. Завжди вони були немов двоє людей, які розмовляють між собою кожне своєю мовою. Але вона кохала його так палко, що коли він даленів від неї, як оце зараз, їй здавалося, ніби ясне сонце зайшло за обрій, полишивши її в холодному вогкому присмерку. Їй хотілося схопити його за плечі, пригорнути до себе, нехай би він відчув, що вона з живої плоті й крові, а не щось вичитане чи вимріяне. Якби ж то вона могла знову відчути, що вони обоє — це щось єдине, як і того далекого дня, коли він, повернувшись з Європи, стояв на сходинках Тари й усміхався до неї.