— Голодувати — не дуже приємно,— мовив він.— Я знаю це, бо й сам зазнав голоду, але я не цього боюся. Я боюся життя, в якому немає неквапливої краси того нашого світу, що відійшов у минуле.
Скарлет у розпачі подумала, що Мелані, мабуть, зрозуміла б його. Вона й Ешлі завжди базікають про всілякі такі дурниці — вірші, книжки, мрії, місячні промені, зоряний пил. Йому не страшне те, чого боїться вона, Скарлет: голод, від якого ниє порожній шлунок, шмалкий зимовий вітер, вигнання з Тари. Його мордують якісь інші страхи, не знані їй і не зрозумілі. Хоча, як на правду, то чи ж є в цьому світі щось страшніше за голод, холод і втрату домівки?
Проте їй здавалося, що як вона уважно вслухається, то зможе зрозуміти його й знайти якусь відповідь.
— А-а! — промовила Скарлет з розчаруванням дитини, яка, розгорнувши звабливий ззовні пакуночок, виявила, що всередині порожньо. Тон її голосу викликав у Ешлі сумовитий усміх, яким він наче вибачався перед нею.
— Даруй мені, Скарлет, що я тут усякого набалакав. Я не можу тобі цього пояснити, бо ти не знаєш, що таке страх. У тебе серце левиці й зовсім нема уяви, і я тобі заздрю і за одне, і за друге. На відміну від мене, ти не боїшся стати лицем до дійсності, тебе не пориває втікати від неї.
— Втікати!
З усієї його мови вона, здавалося, лише це слово й зрозуміла. Ешлі, як і вона, втомився від боротьби, він хоче втекти. Дихання її прискорилось.
— Ой Ешлі! — скрикнула вона.— Ти помиляєшся! Я теж хочу втекти. Я страшенно втомилася від усього цього!
Він з подивом звів брови, а вона схвильовано поклала розгарячілу руку йому на плече.
— Послухай мене,— почала вона хутко, захлинаючись словами.— Я втомилася від усього цього, кажу тобі. Смертельно втомилася. І не хочу далі тягти. Я виборювала і кожен шматок хліба, і кожен цент, я й полола, і сапала, і збирала бавовну, і навіть за плугом ходила, і до того натерпілася, що далі вже незмога. Кажу ж тобі, Ешлі: Південь мертвий! Мертвий! Його запосіли янкі та вільні негри й саквояжники, а нам тут уже немає місця. Втікаймо звідси, Ешлі!
Він пильно глянув на неї, схиливши голову, щоб краще бачити її розпашіле обличчя.
— Атож, тікаймо, а всі інші — хай собі як хочуть! Мені набридло горбатіти задля інших. Хтось про них подбає. Завжди знаходиться хтось такий, що дбає про тих, які не можуть самі про себе подбати. Ох Ешлі, тікаймо вдвох,— ти і я! Ми могли б податися до Мексики — мексиканська армія потребує офіцерів, і знайшли б там щастя. Я працювала б задля тебе, Ешлі. Я ради тебе на будь-що згодна. Ти ж і сам знаєш, що не кохаєш Мелані...
Вражений її мовою, він намагався щось сказати, але вона заглушила його потоком власних слів.
— Ти сам сказав мені в той день,— ти ж не забув, коли це було! — що кохаєш мене дужче, ніж її! І я знаю, що відтоді ти не змінився! Я певна, що не змінився! Ось же й зараз ти сказав, що вона — тільки мрія... Ох Ешлі, тікаймо вдвох! Я зроблю тебе щасливим. І крім того,— докинула вона не без зловтіхи,— Мелані ж не може... доктор Фонтейн сказав, що вона вже ніколи не матиме дітей, а я могла б народити тобі...
Він до болю стис її плечі, і вона, похлинувшись на слові, замовкла.
— Ми повинні забути той день у Дванадцяти Дубах.
— Гадаєш, я коли-небудь зможу забути? А ти сам забув? Чи ти можеш, не кривлячи душею, сказати, що мене не кохаєш?
Він глибоко вдихнув повітря й різко відповів:
— Ні. Я тебе не кохаю.
— Це брехня.
— Навіть якщо й так,— мовив Ешлі безживно рівним голосом,— це не тема для розмови.
— Ти маєш на увазі...
— Невже тобі здається, що я міг би покинути Мелані з дитиною, навіть якби зненавидів їх обох? Що я міг би розбити серце Мелані? Покинути їх обох на ласку друзів? Ти що, збожеволіла, Скарлет? Чи у тебе не лишилося й дрібки порядності? Ти ж так само не могла б покинути свого батька й сестер. Ти мусиш ними опікуватися, як і я мушу опікуватися Мелані й Бо, і, втомлена ти чи ні, дбати про них — твій обов’язок, і нікуди тобі від цього не дітись.
— Я могла б їх покинути... Я втомилась від них... Вони всі мені обридли...
Ешлі схилився до неї, і якусь мить вона з завмиранням серця чекала, що ось зараз він схопить її в обійми. Однак він тільки поплескав її по плечах і став утішати словами, як дитину.