Сповнена власними тривогами, Скарлет, однак, не без гордості й любові стежила за батьком, бо він був нівроку- таки чудовий вершник.
“І чого це, як тільки він вип’є трохи, йому кортить перескакувати через пліт? - думала вона.- Його навіть не спиняє, що торік на цьому самому місці зламав ногу в коліні. Та й мамі ж присягався, що більш ніколи так не гасатиме”.
Скарлет не відчувала страху перед батьком: їй він здавався ближчим за віком, ніж навіть її сестри, адже як він по-хлоп’ячому пишався й тішився своїми стрибками через огорожі потай від дружини, так і вона неабияк раділа, коли їй щастило обвести круг пальця Мамку. Дівчина підвелася з пенька, щоб краще бачити, як кінь долатиме перепону.
Довгоногий огир добіг до тину, підібрався і легко, мов птах, злетів у повітря під захоплені вигуки верхівця, що вимахував хлистом, тоді як його сива кучма ореолом звивалася над головою. Не помітивши дочки в затінку дерев, Джералд уже на дорозі підтягнув віжки й схвально поплескав коня по загривку.
- Тобі нема рівні ані в нашій околиці, ані в усьому штаті,- гордо озвався він до коня, виразно засвідчивши своєю вимовою походження з округи Міт у центральній Ірландії: незважаючи на всі тридцять дев’ять років перебування в Америці, Джералд так і не позбувся ірландського акценту. Потім він поспіхом почав пригладжувати волосся й поправляти зім’яту сорочку та краватку, що з’їхала набік. Скарлет знала, навіщо він отак на ходу чепурився - це щоб постати перед очі дружини як личить джентльменові, котрий статечно повертається додому після гостини в сусідів. Вона зрозуміла також, що для неї тепер якраз добра нагода завести з батьком розмову, не розкриваючи справжньої своєї мети.
Скарлет голосно засміялась. Як вона й сподівалася, Джералд від несподіванки здригнувся, тоді впізнав дочку, і на розпашілому його обличчі з’явився розгублений, хоча й дещо зухвалий вираз.
Він скочив з коня - це йому тепер давалось нелегко, бо коліно після тррішнього нещасливого випадку не згиналося - і, перекинувши повід через руку, пошкутильгав до дочки.
- То що, панночко,- озвався він, ущипнувши її за щоку,- підглядаєш за мною, а потім, як твоя сестричка Сьюлін того тижня, викажеш мене мамі?
В його хрипкому басовитому голосі чулось обурення, але воднораз і прохання, отож Скарлет, аби трохи подражнити батька, глузливо прицмокнула язиком і простягла руку поправити йому краватку. На неї війнуло сильним духом горілки, а також трохи слабшим ароматом м’яти. І ще відгонило від нього жувальним тютюном, проолієною шкірою та кіньми - сукупністю запахів, що в її уяві завжди пов’язувалися з батьком і несамохіть подобалися й в інших чоловіках.
- Ні, тат, я ж не така плетуха, як Сьюлін,- заперечила вона, відступаючи на крок, щоб оцінити, чи все гаразд у його зовнішньому вигляді.
Джералд був коротун - ледве більш, ніж п’ять футів на зріст,- але він мав таку кремезну статуру й круту шию, що коли сидів, то скидався на доброго здорованя. Масивний його торс спирався на короткі міцні ноги, щоразу в добір-
пому взутті й широко розставлені, як у задерикуватого хлопчиська. Невисокі чоловіки, силкуючись не показати с ного зросту, здебільшого виглядають дещо кумедно, але міння-забіяку, хоч би він і приземок, завше поважають на оборі - оце ж саме так було й з Джералдом. Нікому, паніть найбільшому відчайдухові, не спало б на думку с ка зати про Джералда, що він кумедний недоросток.
Йому вже було шістдесят років, і його цупкі кучері посріблила сивина, але на жвавому обличчі ще не проступили зморшки, і гострі голубі його очиці, як і колись, були молоді й світились юнацькою безтурботністю людини, для якої нема абстрактнішої проблеми, ніж та, скільки карт докупити при грі у покер. Обличчя Джералда - кругловиде, рум’яне, кирпате, з широким ротом і войовничістю в погляді - було таке щиро ірландське, яке можна побачити тільки на просторах його давно покинутої батьківщини.
Під холеричною зовнішністю Джералда ОТари крилося пайчуліше з сердець. Йому несила була чути вереск раба під різкою, хоч той, можливо, й заслужив на покару, або жалібне нявкання кошеняти, а чи дитячий плач, але найдужче він боявся, щоб хтось, крий Боже, не виявив цю його слабину. І невтямки було Джералдові, що вже за п’ять хвилин знайомства з ним кожному ставало ясно, же у нього добре серце: якби він це знав, його самолюбство було б смертельно вражене, бо ж він гадав, що досить йому гримнути на весь голос, як усі покірливо кидаються виконувати його волю. Він і не здогадувався, що на плантації скорялись тільки одному голосові - тихому голосові його дружини Еллен. Це для нього повік мусило залишитись таємницею, оскільки всі - від Еллен до найту- пішого раба на полі - брали співучасть у мовчазній добровільній змові, яка мала переконати господаря в тому, що його слово - закон.