Він розчистив поля й засіяв їх бавовником, тоді позичив ще грошей у Джеймса та Ендрю і прикупив негрів. У роді О’Гар заведено було триматися брат за брата і в погоду, і в негоду, і не так через надмір родинних почуттів, як з гіркого досвіду, який навчив їх, що вижити у скрутну годину можна, лише протистоячи світові згуртованим колом. Отож брати вділили Джералдові грошей, і за кілька років він розрахувався з ними, ще й з приплатою. Поступово, в міру того як Джералд докуповував сусідні ділянки, плантація розширювалась, і врешті надійшов час, коли білий дім з мрії перетворився на реальність.
Будинок цей, збудований руками рабів, незграбний і приземкуватий, стояв на узвишші серед зеленого пасовища, яке слалося вниз до річки, і Джералдові подобався надзвичайно, бо хоч і був він новенький, але віяло від нього статечною старовиною. Старезні дуби, які пам’ятали ще індіанців, обступали будинок зусібіч дебелими стовбурами, схиляючи над ним своє тіняве гілля. На галявині випололи бур’яни, і вона густо поросла конюшиною та бермудською травою; Джералд пильнував за тим, щоб її належно доглядали. Все в Тарі - від під’їзної алеї, обсадженої кедрами, до шерегу білих негритянських хатин - справляло враження чогось добротного, міцного, поставленого навіки, і щоразу, коли Джералд, вертаючись верхи додому, бачив з-за повороту дороги крізь зелене віття дах свого будинку, серце його проймала така гордість, наче все це вперше відкривалось у нього перед очима.
І всього цього він сам домігся - розважливий і загонистий коротун Джералд.
Стосунки його з усіма сусідами в окрузі склалися якнайкраще - окрім Макінтошів, що їхня земля межувала з Джералдовими володіннями з лівого боку, та Слеттері, жалюгідні три акри яких лежали праворуч, поміж багнистою заплавою річки та плантацією Джона Вілкса.
Макінтоші, родом з шотландських колоністів в Ірландії, були оранжисти за переконаннями, і вже саме це - навіть якби вони мали всі чесноти католицьких святих - накладало на них у Джералдових очах довічне прокляття. Щоправда, вони перебралися до Джорджії ще сімдесят років тому, а перед тим ціле покоління їх прожило в Кароліні, але ж перший з їхнього клану, хто ступив ногою на американську землю, прибув з Ольстеру 5, і Джералд нічого іншого вже не хотів знати.
Це була мовчазна й гонориста родина, яка жила відособлено, а шлюби укладала виключно зі своїми каролінськими родичами, отож Джералд виявився не один такий в околиці, що недолюблював їх: тутешні люди відзначалися товариськістю й гостинністю і не дуже прихилялись до тих, кому таких чеснот бракувало. Не посилював симпатій до Макінтошів і поголос про те, ніби вони належать до аболіціоністів. І хоча старий Енгес за все своє життя не відпустив на волю жодного раба і навіть раз вчинив страшенно непорядно - продав частину своїх рабів заїжджим работорговцям, що спровадили негрів на плантації цукрової тростини в Луїзіані,- поголос, однак, не убував.
- Він аболіціоніст, нема що й казати,- зауважив Дже- ралд Джонові Вілксу.- Але в оранжиста завше над принципом гору бере шотландська скнарість.
Родина Слеттері належала до трохи інакшої категорії. Оскільки вони були бідняками, хоч і білими, їм не перепадало навіть тієї частки поваги, яку сусіди хоч-не-хоч мусили приділяти відлюдькуватим і незалежним Макінтошам. Старий Слеттері, що затято тримався за свої кілька акрів, незважаючи на неодноразові пропозиції Джералда й Джона Вілкса купити їх, був недорада й скиглій. Дружина його, хворовита, бліда й вічно розкошлана жінка, наплодила цілу гурму понурих та полохливих, мов кролики, дітлахів, число яких вона рік у рік невпинно поповнювала. Том Слеттері не мав рабів і сам укупі з двома найстаршими синами силкувався сяк-так обробити ті свої кілька акрів бавовнику, тоді як жінка з малечею вовтузилась на подобі городця під хатою. Але якось воно складалося, що бавовник уперто не давав урожаю, а на городі через повсякчасну вагітність господині виростала така мізерія, якої майже ніколи не вистачало, щоб прохарчуватись усьому їхньому виводкові.
Тома Слеттері часто можна було бачити на порозі в сусідів, до яких він приходив випрошувати насіння бавовнику для сівби а чи шматок шинки, “щоб перебутися”. Слеттері відчував за сусідською зовнішньою чемністю погорду, і в ненависть до них вкладав усю енергію, яка ще лишалась в його хирлявому тілі, але найдужче ненавидів він їхню челядь, цих “пиндючних чорнюків”. Хатні челядники багатих плантаторів дивилися згори вниз на білих злидарів, і їхнє неприховане презирство допікало його до живого, а те, що вони були забезпечені шматком хліба, викликало в ньому заздрощі. Як порівняти з тим, що у них і харчі повсякдень, і одежа, і дах над головою, і догляд у хворобі чи в старості, то його існування виглядало зовсім жебрацьким. А ще ж вони часто-густо хизувалися, які їхні господарі ймениті та родовиті, тоді як сам він натикався скрізь лише на зневагу.