До слуху всіх трьох на веранді долинув цокіт копит, побризкування упряжі й лункий безтурботний сміх негрів, що із мулами поверталися з поля. В будинку почувся лагідний голос Еллен ОТари - вона сказала щось дівчин- ці-негритянці, яка носила за нею кошика з ключами. Тоненький дитячий голосок відповів: “Добре, мем”, і стало чутно, як хода з тильного ганку подаленіла в напрямку коптильні, де Еллен щовечора роздавала харчі неграм. Тим часом донеслося подзенькування порцеляни й столового срібла, коли Порк - служник господаря дому, він же й старший челядник Тари - почав накривати стіл для вечері.
Ці звуки нагадали близнюкам, що їм пора вертатись додому. Але зустріч з матір’ю їх не вельми приваблювала, тож вони не поспішали прощатися, сподіваючись почути від Скарлет запрошення на вечерю.
- Слухай, Скарлет. Це про завтрашній день,- озвався Брент.- Що нас не було близько й ми не знали про пікнік і бал, то ще не означає, що нам не кортить завтра вволю натанцюватись. Ти ж, мабуть, ще не всі свої танці роздала?
- А хоч би й усі? Звідки я знала, що ви повернетесь? Що, я мала б через вас цілий вечір стіну підпирати?
- Це ти - стіну підпирати?! - Хлопці засміялися на весь голос.
- Слухай, любонько. Перший вальс ти повинна танцювати зі мною, а останній - зі Стю, і крім того, за вечерею щоб ти сіла поряд з нами. Ми вмостимось біля сходів, як на минулому балу, і покличемо мамку Джінсі ще раз нам поворожити.
- Мені не подобається її ворожба. Ви ж чули, як вона
була наворожила, що я маю одружитися з чорночубим і чорновусим хлопцем, коли мені такі зовсім не до вподоби,
- Тобі, любонько, миліші русяві, ге ж? - осміхнувся Брент.- Та це собі як хоч, але нам пообіцяй усі вальси й вечерю.
- Якщо пообіцяєш, ми розкриємо тобі один секрет,- докинув Стюарт.
- Який? - одразу ж вигукнула Скарлет, мов дитина, охоча до всіляких таємниць.
- Це отой, що ми почули вчора в Атланті, Стю? Але ж ми обіцяли нікому нічого не казати.
- А, пусте! Коротше, міс Туп сказала нам одну новину.
- Міс яка?
- Та, знаєш, ця родичка Ешлі Вілкса, яка живе в Атланті, тітка Чарлза й Мелані Гамільтонів, ота, що її прозвали міс Дріботуп.
- А, знаю,- така стара дуринда, якої я в житті ще не бачила.
- Так от, як ми вчора в Атланті чекали на поїзд додому, вона проїжджала в колясці повз станцію, зупинилась побазікати з нами й сказала, що взавтра ввечері на балу у Вілксів оголосять заручини.
- Ну, та це не новина,- розчаровано мовила Скарлет.- Заручини її дурка-небожа, Чарлі Гамільтона, з Душкою Вілкс. Про це ж усі вже віддавна знають, що вони поберуться, хоч він, здається, не дуже з цим квапиться.
- То він, по-твоєму, дурко? - здивувався Брент.- А ось на різдвяних святах він увивався круг тебе, як муха, і ти це терпіла.
- А чого б я мала його відганяти? - недбало стенула плечима Скарлет.- Але все одно він, як на мене, лемішка.
- І крім того, йдеться зовсім не про його заручини,- з тріумфом у голосі заявив Стюарт.- Завтра оголосять про заручини Ешлі з міс Мелані, сестрою Чарлі!
Скарлет не змінилася на обличчі, тільки уста її побіліли - як у людини, якій завдано раптового удару і яка в першу хвилину не може збагнути суті того, що сталося. Обличчя в неї було непорушно-з ас тигле, коли вона втупилась у Стюарта, але він, ніколи не бувши аж надто кмітливим, подумав, що це просто сама новина здивувала її й зацікавила.
- Міс Туп сказала, що вони збиралися оголосити заручини лише наступного року, бо тепер міс Меллі не дуже добре себе почуває, але через усі ці балачки про війну обидві родини вирішили не зволікати з весіллям. Отож заручини оголосять завтра під час вечері. Бачиш, Скарлет, ми розкрили тобі секрет, і ти мусиш тепер” пообіцяти, що сядеш вечеряти з нами.
- Авжеж сяду з вами,- механічно погодилася Скарлет.
- І всі вальси будуть наші?
- Всі.
- От золотко! Уявляю, як решта хлопців казитиметься!
- І хай собі,- мовив Брент.- Ми удвох дамо їм усім раду. Слухай, Скарлет. Ти й уранці на пікніку теж сядь з нами.
- Що таке?
Стюарт повторив своє прохання.
- Гаразд,- відповіла дівчина.
Близнюки врадувано переглянулися, хоч і з деяким подивом в очах. Вони, правда, звикли вважати, що Скарлет віддає їм деяку перевагу перед іншими кавалерами, але раніше ніколи не можна було так легко домогтись від неї знаків прихильності. Звичайно вона змушувала їх просити й благати, не підпускала до себе, не говорила ні “так”, ні “ні”, сміялася, коли хлопці супились, робилась холодною, коли вони починали сердитись. А оце ж, власне, пообіцяла провести з ними ввесь завтрашній день - сидіти поруч на пікніку просто неба, танцювати всі вальси (а вони вже подбають, щоб тільки вальси там і були!), та ще й на вечері бути поряд. Заради цього варто було й з університету вилетіти!