Повертає голову в бік Перуна. Чоловік чи Бог — чи не байдуже зараз? — сумно зазирає в її очі. Мужній і справжній воїн. Чесний, могутній, вірний. Той, хто вже одного разу дозволив їй померти. Кажуть, що історія має здатність повторюватися. А ця?
— Птахо, — прошепотів ледь чутно.
Провела рукою по стовбуру верби. Дерево пахтіло кров’ю землі. У ньому нуртувала сила.
— Перунице! Я досі тебе кохаю. Ні-ні, навіть не так. Я ніколи не переставав кохати. Без «досі». Я завжди тебе кохав, кохатиму. Кохаю. Віриш?
Бог дивився в її очі. Бог не брехав.
— Я це знаю, я це відчуваю, — говорила сумно. — Але навіщо ти мені це говориш? Мені й так важко. Я наче роздвоїлася. У мені зараз живе дві Птахи. Одна, вчорашня, досі кохає Перуна, бо раптом усе пригадала. Інша, теперішня, досі не може забути Стрибога. І обидві — це я. Але одне я знаю напевне: та, котра кохає Перуна, давно мертва. Та, що кохає Перуна, не вибирала його собі за чоловіка. То він її вибрав, а вона не могла відмовити, бо не годна була відвести від нього ані очей, ані серця. Хоча… Чи не я так упевнено ще вчора переконувала усіх, що завжди вибирає жінка. Наївна, так, Перуне?
— Хороша моя, Перунице. Ти не наївна. Ти — розумниця. Просто трішки заплуталася. Бо немає жодного значення, чоловік ти чи жінка. Завжди обирає серце. Серце, розумієш, серце! Тому я тебе запитую: чому твоє серце вибрало темного? Навіщо?
4. Хто має застрелитися — не втопиться
— Ей, агов, дівчинисько! — Задерикуватий хлопчачий голос наче видирає її з притупленого сприйняття реальності, але вона не поспішає розплющувати очі.
Інший голос, не такий скрипучий і також юнацький, трохи збентежено та дещо обережно каже:
— Чуєш, братіку, а мо’, вона того, втопла? Ти не перестарався випадково?
— Чого це втопла, йолкі-матолкі? Хто має застрелитися — не втопиться. — Задиркуватий власник голосу іронічно не погоджується. — Вона ж безсмертна, і до того не темна. Чого це вона мала б втопитися в нічийній воді? Пхе. Вона ж тойво… Дівчисько. З переляку, мабуть, зомліла. Он, глянь, яка бліда.
— Та бачу я. Не повилазило поки. І справді, щось дуже бліда, і тому може бути й мертвою. Йой, лишенько! Я знаю-знаю! Вона точно мертва. То наша земля її вкатрупила. Світ нашого батька тих, хто без дозволу сюди пхається, не приймає. Що ти накоїв, братіку? Ти точно її цейво, — голос з обережного стає переляканим.
— Ой-ой! Йолкі-матолкі! Соплі з Перемінника підбери. Чо’ ти вічно каркаєш, брате? Сто разів переміряєш перед тим, як рубанути. Зараз перевіримо, жива вона чи нежива. Що наперед голосити та поминки справляти? — Голос хоч і вдає, що ніц не боїться, але слова того, кого він називає братом, схоже, добряче його зачепили. І він теж трохи наляканий.
— Перевірить він! — передражнює власник обережного голосу. — Е, той, це все цікаво, звісно, але, скажи мені, мій любий братіку-телепню, якого ти її сюди приволік? Ну полякав би, якщо вже без своїх витівок не можеш, і на протилежному березі залишив. І хай тоді з нею інші панькаються. Так ні, чогось за собою притягнув. Я цій синюшній відмовляюся штучне дихання робити, бо вона точно мертва. Не рухається ж…
— Тюхтій ти, брате. Все як завжди — ой-ой, ай-ай! Йолкі-матолкі! Інколи мені здається, що ти не наш, не безсмертний, що тебе нам вівці підкинули…
— Шо? Що ти мелеш, які вівці? — У голосі обережнішого почали з’являтися нотки образи. — Ти — безсовісна свиня, братіку. Скільки разів я тебе, халамидника та пройдисвіта, з халеп витягував? Не злічити! І ти смієш мені таке казати? Невдячний бовдур. Дожився. Горобцем ляканим я вже був, зайцем-перелякайцем — теж, осиновим листком-страшком — теж… Ага, і ще Сварог зна ким… Але вівцею… Ну, знаєш, Леде!
— Та не вівцею, Полелю! Ой, йолкі-матолкі, які ми ніжні! — Примирливо, навіть трішки запопадливо озивається власник іронічного голосу. — Я маю на увазі, що ти вічно усього боїшся. І вівці усього бояться. Слухай, друже, твоя безмірна обережність мені той, аж по… — очевидно, показує доки, і додає: — Набридла тобто. Ну, давай-но, брате, не будь занудою! Хай! Розважимося трохи, та й відпустимо малу додому. Нудно ж.
— Нудно йому! — перекривляє брата Полель. — Цікаво, а хто винен, що нам виходити за межі землі нашого обійстя не можна? Добавився, дожартувався, братіку? І я через тебе мушу тут відсиджуватися. А що як знову в якусь халепу нас втягнеш?! І заборонять не те що іншими світами мандрувати, а й на вулицю виходити?