— Слухай, братіку, а без цих твоїх словечок уже ніяк? Мама ж тебе просила говорити чемно. — Полель невдоволено і трохи роздратовано робить брату зауваження. — Навіть темні таких слів уникають. Навіщо ти так?
— Ой-ой! Мо’, сопілку витягнеш чи бандуру в руки візьмеш та щось мені заграєш про красу неба, хмаринок і благородство почуттів у трудівниць-бджілок, йолкі-матолкі? Пішов ти в дупу, брате. Я ж про порятунок людини торочу, а він мене виховувати зібрався. Наче матусиних, батькових і сестринських монологів мені мало. «Люби ближнього, говори тільки добрі слова, усміхайся світу і теде»… А як мені не хо шкіритися до світу, то що робити? Піти втопитися? Мо’, мене в притулок до темних на перевиховання віддасте? — Лед не на жарт роздратувався.
Мальві він чомусь більше подобається, аніж правильний і романтичний Полель. Навіть те, що він її мало не втопив за певних обставин, тепер могла йому пробачити. Зрештою, він не віддав її на поталу темним.
— Ну гаразд-гаразд. Вибач, братіку! — Не надто охоче погоджується Полель. — Може, й забагато тих повчань, і тому ти так скаженієш. Хай, говори при мені як знаєш, але не при батьках і не при сестрі. Домовилися? Батьки ще це можуть проковтнути, але Леля… Вона ж ніжна квітка, тендітна лебідка, і від твоїх слів, наче красна ружа без води та тепла, гине та пропадає.
— Усі-пусі-мусі-кусі. Йолкі-матолкі! Тю на тебе! Пропадає вона. Авжеж! Уже тиждень десь волочиться і всім до дупи де: і тобі, і батькам. Якщо трохи старша, то вже все можна, бо їй, бачте-но, довіряють… Теж мені, ружа трояка.
— Братіку, ти себе чуєш? Леля ж не вештається як ти, від халепи до халепи, вона вже повноцінна безсмертна, і роботи в неї багато. Така відповідальність у тендітної юнки: Небесні Ворота тримати відкритими для душ тих, хто приходить із вирію в світ людей, та закликати щасливу долю на майбутнє для тих молодих людей, котрі от-от закохаються…
— Закохаються, залюбляться і розмножаться… Тьфу! — перекривив і різко перервав брата Лед. — Тобі одні співи про любов у голові, братику рідний. Всьо. Давай дамо поки спокій нашим родичам. Вернемося до утоплениці. Гаразд, будемо чинити за правилами. Допустимо, ми якось переконаємо батьків, шо вона випадково до нас втрапила. Течією занесло, наприклад. — Лед зробив паузу і вже впевнено додав: — Пропоную таке: маємо зачекати, брате, коли отець повернеться. Коли ж матінка раніше з’явиться, то спитаємо її поради. А мо’, того, таки до дуба занесемо, йолкі-матолкі?
Мальва не розуміла, про якого дуба йдеться, але зі слів Леда висновувала: йдеться про щось лікувальне, яке мало б допомогти їй оклигати.
Тут обізвався Полель:
— Ні. Я проти. Ми ж нічогісінько про дівчину не знаємо. Хто така? Лишень здогади, і тому… Вона може бути і не безсмертна, без Перемінника. А якщо так, то сила дуба її просто вб’є. Тому, дорогий мій братіку, давай не станемо квапитися і не будемо оживляти її самотужки, тобто дочекаємося матінки, або, це ще краще, повернення батька. Він обіцяв повернутися вже післязавтра.
— Умгу. Та невже? Післязавтра? Ти впевнений, йолкі-матолкі?
— Впевнений. Чому ні? А що ти маєш на думці, Леде? — насторожено перепитував Полель.
— Що я маю на думці? — голос Леда зробився сумним, навіть трохи печальним. — Невже це тільки я бачу? Батько та матуся. Найрідніші! Ще вчора — дві половинки одного, а нині? Це пара рук, одна ліва, інша права, як і годиться, однак… Ці руки, брате, руки різних людей. Ба більше — чужих людей. Батько став якийсь мовчазний, замислений, весь у собі. І не помічає часто-густо, що у нього під носом коїться. От поцупив я одну з його стріл. І що? Не спохватився. Все торочить, що проблем у світах додалося, от і часу катма, бо потрібно про вічність дбати. А пригадуєш, брате, як торік мені влетіло лишень за намір впасти на хвіст сестрі, типу для екскурсії світами… І матінка то все відчуває, брате! І квіти її теж. Тобто мамині іриси. Ти бачив, що з ними твориться? Де це бачено: у Лади квіти гинуть, і які квіти?! А оці їхні безглузді мовчанки, коли вони усамітнюються? Так-так, я засранець, бо підслухав. Точніше, нічого було слухати. Бо можна слухати тишу. А мовчанку? Вона лише лякає, брате. І це не просто мовчанка закоханих, це мовчанка чужинців.