Полель сумно зітхнув. Ох, як багато Мальва віддала б, щоб побачити зараз мармизу обережного та дуже правильного Полеля — принаймні так здавалося з його слів.
— Ну шо, йолкі-матолкі?! — вже веселіше мовив Лед. — Ти зі мною, брате, а чи з вирію чекатимеш лелек? Я так думаю, що не випадково ця дівуля втрапила у наш світ.
— Ой-ой! Це правда, Леде! Нічо в світі не відбувається випадково!
— Анічогісінько, брате! — у тон зухвало відповідав Лед. — Тож вперед, мій вірний та добрий воїне світла!
— Гаразд-гаразд. Вперед-вперед! — погоджувався Полель. — Лише обіцяй мені, братіку, що тільки-но гостя оклигає, як ми її спровадимо туди, куди вона сама захоче. Сам знаєш, у нас перебувати непосвяченим безсмертним заборонено. І це не проста заборона: давні заклинання, котрі оберігають світ Оранти від нечесного вторгнення, провокують смерть непосвячених.
— Ну от, — підтримав радісно брата Лед. — Нарешті ти щось розумне сказав, йолкі-матолкі.
— Ага. То я від тебе мудрощів набрався, — єхидно парирував Полель.
— І якщо дівка не прокинеться і не пройде обряд відновлення, — провадив далі Лед, — то відправимо її, наприклад, в один із тих світів, де нема ані світлих, ані темних.
— А хто є? — здивувався Полель.
— Як хто? Сірі! Хай вони з нею валандаються! У них є досвід у відбиранні волі в молодих і ранніх.
— Віддати сірим неокріпший дух?! — у голосі Полеля вчувалися нотки обурення. — Ти ж мені щойно геть інше товкмачив! Шпетив мене за недобрі наміри. Переконував, навіть трохи жалів дівчину. Братіку, що за подвійні стандарти! Віддати сірим? А відповідальність перед Всесвітом, рівновагою? Як ти мо’…
— Ой, я тя прошу, я тя благаю, йолкі-матолкі, — сердито обірвав брата Лед. — Хто ж знатиме? Ну, подумають, здуру втопилася дівка. Ну і шо? Чи ти мене, свого рідного брата, закладеш?
— Хто знатиме? — Полель по-справжньому щиро обурювався. — Я знатиму…
— Ага-ага, — засичав на брата Лед. — Ще скажи — Творець…
— Творець? І він знатиме. Але це не так важливо, як твоє нерозуміння головного. Та ти ж сам Творець майбутній, брате! Як ти можеш?
Мальву дістала та розмова. Ну нічого собі заморочки! Вона жива, вона їх чує. А ці двоє сперечаються, куди дівати тіло. Поставали два цапки, які думають, що вони божки, наставили ріжки, тупцяють копитцями, як у казочці про кладочку через прірву, та вирішують, житиме вона чи ні. Ох, якби вона тільки змогла відтанути… Якби до неї повернулася здатність рухатися… Вона б їм обом показала! Їй не шкода жодного з братів. Два придурки скажені: один — різник жаб, інший — сопілкар та бандурист. Кілька прийомчиків — і вони знесилені. От тобі й діти богів. Невиховані егоїстичні самозакохані бевзі. Хто у хлопців мама — вона почула. А батько? На місці татка вона не те що стайні руками заставила б вичищати, вона б їм цілу планету натирати до блиску дала… Хоча шкода планети. Засеруть своїми балачками й умняками.
— Ну то шо, йолкі-матолкі? — говорить удавано примирливо Лед. — Тягнемо її до батькового дуба?
— Ну ти, братіку, взагалі, той? Вона ж під дубом відразу дуба вріже. Я ж тобі пів години про це втираю. Якщо так дуже хочеш її оживити і думаєш, що батьки до завтра не вернуться, то давай щось інше придумаємо.
«Хм, цікаво, — подумала Мальва. — І чому мені не страшно аніскілечки? Очевидно, добрий вишкіл дідуся Мора дається взнаки». Бо навіть чиниться інше. І все навпаки — гнів та злість аж рвалися з неї. А це завжди Мальві допомагало набагато більше, аніж сюсі-пусі та рожеві банти.
— Ой, — раптом заверещав Полель. — Дивися, дивися, братіку! Вона моргнула. Гля, Леде, точно моргнула!
На мить запала тиша. Певно, хлопці витріщалися на неї, стараючись вловити хоч якісь зміни в міміці.
Раптом хтось із хлопців розреготався весело та щиро. Могла закластися, що то Лед. Не помилилася:
— Ну, йолкі-матолкі, ти й вигадник! Моргає вона? Ще б переповів мені про що співає! О, я придумав. А давай спробуємо мамину баклагу з водою. Покропимо дівку трошки водичкою і…
— І шо? — Полель різко обірвав брата. — То я вигадник? А ти благодійник? Яка ще баклага? Тобто вода Лади? Нею вагітних напувають, через лоно материнське вливають і життя дитині дарують, душу дарують. Ти хочеш дівчину вбити? Її ж душа при ній. О Свароже! Творцю небесний, подивися своїм чесним оком на цього барана, який вважає себе богом, і вправ йому клепки чи то залий хоч трохи розуму в його порожню макітру. Та матінка як дізнається, що ти надумав, то… Лада тобі за це і голову відкрутить, Леде, і ноги з руками, і кожен пальчик окремо, щоб довше мучився. А я допомагатиму. Бо придуркам так і треба.