— У нього кліщ, допоможіть витягнути. То така зараза, що не приведи господи…
Ягілка у відповідь навіть не ворухнулася, закотивши очі.
— Він його не з’їсть. Симаргл дасть тому раду. А нам з тобою час. Чуєш?
Мальва махнула на Ягілку рукою, узялася за поділ своєї потріпаної сорочки, витягнула з неї нитку, закрутила петельку навколо того місця, де сидів кліщ, якомога ближче до шкіри собаки, а потім різко потягнула.
— Готово! — радісно заплескала в долоні. Поділ її спідниці ще був трохи мокрий від стояння в Мертвій річці. Мальва, не роздумуючи, увірвала кусень мокрої тканини і протерла ним місце укусу. Рана загоїлася.
— Усьо. Мій хороший, красунчик-сіроманчик, — погладила собаку по спині. Той із вдячністю лизнув Мальві руку, замахав щасливо хвостом і побіг поміж травами, весело тріпочучи прозорими крилами.
— Телячі ніжності, — невдоволено промовила Ягілка. — Тепер, я гадаю, ми можемо врешті рухатися? Зараз ми з тобою трішки помандруємо. Заплющ очі.
— Для чого? — здивувалася Мальва.
— Заплющ очі. Я тебе не з’їм. Хоч бажання таке щойно з’явилося. Та я Леду дещо пообіцяла. Ну! Заплющ!
Ягілка м’яко долонею прикрила очі Мальви. Та вперто не погоджувалася їх закривати. У вухах засвистіло, в очах замиготіло. Це тривало лишень мить, і коли все припинилося, вона зрозуміла — усе довкола змінилося.
Вони з Ягілкою опинилися в лісі. Високий частокіл відгороджував дерев’яну хатину від густого дрімучого лісу. Ліс був дуже старий, дерева похмурі та напівсухі. Мальві навіть здалося, що вони зловісно спостерігають за нею лихими очицями трухлявих дупел.
— Моторошно? — запитала Ягілка, бачачи, як Мальва хмуриться. — Невже того, хто побував біля капища Чорнобога та має за друзів проклятих, можна чимсь налякати?
Мальва буркнула:
— А хто тут злякався? Просто навіть біля Мертвої річки було набагато затишніше, аніж тут. Даруйте, шановна пані, але кажу те, що думаю.
— Біля Мертвої річки, може, і затишніше, але точно не безпечніше. Запевняю тебе. Змії річку стережуть від зазіхання чужинців. Щастя твоє, що ти з кручі впала на пісочок, а не стежкою спустилася. Інакше б — не дійшла. Назад, коли вертала, я змій стримувала. Мають вони когось слухати, правда? Ця вода зцілює, вона гоїть усі на світі рани. Крім душевних. Вона їх тільки загострює. Ти ж ледве не напилася води. Якби я тебе не застерегла, то… Ти була б уже мертвою… Маєш рану якусь усередині, дівко, тому тебе тими світами так кидає. Не питатиму яку. Захочеш — скажеш, не захочеш — переживу.
Мальва мовчала, продовжуючи похмуро, спідлоба роздивлятися все довкола. Підійшла ближче до частоколу і сторопіла. На частоколі людські черепи висять, наче глечики. Вона спочатку й подумала, що то гладущики череп’яні, правда, трохи дивних форм. Аж ковтнула слину. Точно як у казці. Перевела очі на ворота. Ага, як і належиться, із людських кісток. Ягілка провела по них пальцями, і вони, жалісно заквиливши, відчинилися. І вже далі нічому не дивувалася Мальва: ані хатинці на курячих ніжках, ані чорному коту з червоними очима, який сидів на криниці та невдоволено шипів на Мальву.
Ягілка шикнула на нього, і той наче заспокоївся, навіть приліг, скрутившись клубочком та продовжуючи одним оком стежити за Мальвою.
Мальва перевела очі на Ягілку і… Отетеріла ще раз. Та, щойно переступивши межу лісу та подвір’я, змінилася до непізнаваності. Біле вбрання перетворилося на старе лахміття, усе в дірках та латках, біла хустина стала чорною… Та найбільше вразила Мальву переміна в зовнішності Ягілки. Ніс довгий і гачкуватий, очі банькаті та вицвілі майже до білого. Сиві пасма волосся стирчать з-під чорного очіпка. Постать крива та згорблена. У лівій руці Ягілки — палка-кривулька, на яку вона опиралася, шкутильгаючи. Ліва рука та ліва нога — кістяні. От тобі й красуня. Справжня Баба Яга — Кістяна Нога.
Мальва ледве стримала крик. Виходить, Лед та казки казали правду?
Яга, задоволено і зловтішно посміхнулася, бачачи переміну в Мальві. Але Мальва не злякалася. То був не страх, а звичайна огида, яку можна порівняти з тим, як на твоїх очах прекрасна квітка враз перетворюється на гнилу бадиляку. Очевидно, Ягілка вже звикла до такої поведінки з боку гостей, бо, нічого не пояснюючи, продовжувала знайомити Мальву зі своїм світом:
— Зараз починається справжнє Порубіжжя, дівчино, без прикрас. Порубіжжя, як я вже казала, — це межа між світами. Тут легко думається про те, що було спочатку, й про те, що стане в кінці. Тут легко з’єднати два потрібних тобі світи однією ниткою й правильно вибрати дорогу. Живі сюди ніколи не приходять просто так, у гості, лишень коли їм від мене чогось треба. Мертві тут майже ніколи не затримуються. Іноді, правда, деякі і з Нави сюди ненадовго вертають. Переважно ті, кому не дають спокою недовершені при житті справи. І тому, заходячи через оці ворота з людських кісток та черепів, слід пам’ятати, що ніхто не вічний, що всі живі — лишень мандрівничі, котрі від колиски зачинають йти дорогою смерті.