Мирослад щось бубонів собі під ніс. Остап із Дужем мовчки йшли слідком, не дуже прислухаючись до того бурчання. Звісно, бубоніти було чого. Непрохані гості увірвалися в такий досконалий у своїй первозданності світ та накоїли в ньому безладу. Утім, можливо, це було і не звичайне невдоволене бубоніння, а лікувальні замовляння, які мали зцілити поранений світ неврів.
У молодому лісі було чудово: радісно перегукувалося птаство, тепле літнє повітря пестили духм’яні пахощі. Гуділи бджоли, кудись поспішали джмелі, тріпали кольоровими крильцями красені метелики та барвисті бабки, у мурашниках копошилися мурахи. Життя тривало, природа сама себе відновлювала, і Остап знав: зі світом неврів усе буде гаразд, бо стільки потуги та живих соків закладено в цій землі, у повітрі, у деревах, у травах, у небі, що відновитися вдасться і без додаткового втручання.
Дерева в лісі росли настільки густо, що поміж кронами заледве проглядалося блакитне небо та вгадувалося сонячне проміння по блукаючих клаптиках світла, котрі мандрували листочками та гілляччям у верховітті, досить кволо опускаючись додолу. Час від часу зустрічалися великі галявини бурелому, які доводилося обходити. Остап уважно та з повагою спостерігав за тим, як упевнено рухається його дідусь лісом. Навмання знаходив лишень йому відомі стежечки, геть непомітні в одноманітному для незнаючого ока краєвиді. Остап скосив очі на Дужа. Той важко дихав, ноги в нього кровили. Він не мав такого досвіду ходіння босоніж, як Остап.
Неподалік текла річка, до вуха долітало її наполегливе та рішуче жебоніння. Мирослад, передбачаючи запитання щодо неї, перестав бубоніти собі під ніс та кинув недбало через плече:
— Річка поруч. Зветься Стохід. Чому така назва? Скажу! Назва така, бо сто джерел вливають у неї свої води. Річка невелика, але багата на рибу, на раків та різну потрібну живність. Непотрібної живності в природі не існує. Запам’ятайте це! З річкою обов’язково ближче спізнаєтеся, по-іншому бути не може. А зараз… А зараз, хлопаки, вбирайте в себе цілюще повітря світу неврів та старайтеся бути чемними. Не повторюйте чужих помилок. Наприклад, помилок вашої Учительки Птахи.
Несподівано Мирослад став наче вкопаний. Розвернувся до хлопців. Ті також зупинилися та втупилися в чоловіка.
— Цікаво-цікаво, — зловтішно обізвався задоволений почутим Дуж. — І яких таких помилок накоїла наша досконала Птаха? Завжди перша в усьому, завжди найкраща. Невже, Учителю Миросладе, вона тут добряче накапостила?
Учитель Мирослад, здавалося, пустив повз вуха запитання Дужа, тому що заговорив геть про інше і доволі офіційним тоном:
— Дорогі мої учні! За кілька десятків метрів почнеться болото. Прохання бути особливо пильними. Я йтиму повільніше, щоб ви встигали. За мною рухатиметься Остап. Остапе, маєш уважно ступати в мої сліди. Ані півсліду вбік! Це розуміло, так? Дуже, ти йтимеш за Остапом. І не думай дорогою гав ловити чи стріляти очима горобців. Чув? Твоя мати мене попередила про твою неуважність. Розпустили тебе батьки. Ну, нічого, я з тебе дурощі швидко виб’ю. І найважливіше: дурних запитань не ставити, відповідати чітко та коротко, а не запитанням на запитання. Второпали?
Остап закивав ствердно. Дуж хотів щось сказати, та Мирослад випередив його. Він нахилився над хлопцем, різким рухом приклав долоню йому до рота, наблизивши впритул своє обличчя до його:
— Без потреби не пашталякати! Збагнув? Якщо так, то лишень кивни, і я опущу руку. Ну?
Дуж густо закліпав сірими маленькими оченятами, аж сльози на них набігли, та часто-часто закивав.
Мирослад відняв руку від його обличчя. Випростався.
— Тут була вже одна. Ослухалася. Квіточку лілеї захотілося їй зірвати, бач. Ледь не втопилась. А ти її тут садила, щоб зривати?
— Ги-ги, — загиготів Дуж. — Це ви зараз про Птаху?
— Що? Ану цить, капосне, — гаркнув сердито Мирослад. — Ще раз якусь дурницю бовкнеш, то втоплю в болоті. Вона тобі не Птаха, телепню. Вона велика безсмертна. А тобі ще до її рівня плазувати й плазувати. Якщо тебе Мара Перемінником й нагородила, то це ще ніц не означає. Принаймні тут, у світі неврів. Зрозумів? Повторюю для недалеких ще раз! У нас не заведено багато гомоніти. Лишень уважно слухати і виконувати настанови Учителя. Без дозволу нічого не чіпати, навіть на чверть кроку вліво чи вправо від мене не відходити. Квіти не рвати, траву без потреби не топтати, ходити обачно та тихо. Тут усе живе довкола: і в землі, і у воді, і в небесах мешкають творіння божі.