Вовчиця мала хвіст задертий догори, з трохи зігнутим кінчиком. Вона була впевнена в собі. Остап і сам не знає, що тоді з ним сталося. Діяв інстинктивно. Рішуче попрямував до вовчиці. Став перед нею навколішки, зазирнув в очі. Погляди схрестилися. Старався передати їй власні думки, сказати, що вони не вороги, просто заблукали, і просив допомоги, просив упустити до лісу, просив дати можливість вибратися живими і, якщо її ласка, не шкодити подорожнім, які глибоко шанують світ неврів.
І сталося диво. Вовчиця опустила хвоста. Замружилася. Остап обережно погладив її по голові. Вона поклала лапу йому на руку. Тицьнула носом.
Краєм ока побачив, як Дуж, блідий та переляканий, ледве не знепритомнів від побаченого.
Вовчиця розплющила очі, трохи спантеличено глипнула в бік Дужа, тоді розвернулася та рушила в глиб лісу. Остап махнув рукою до Дужа, кличучи того за собою.
Вовчиця бігла попереду, показуючи їм дорогу. Часом зупинялася, нюхала повітря чи озиралася, перевіряючи, встигають за нею люди чи ні, а тоді знову продовжувала бігти. На широкій галявині зупинилася. Сіла, повернула голову в бік високого схилу, зарослого травою. Схоже, вказувала на те, що вони прийшли. Остап повторив свій попередній ритуал. Став навколішки перед вовчицею, зазирнув в очі, подякував від щирого серця, посміхнувся їй, вона кивнула, понюхала руку і, не озираючись, подалася у своїх справах, не звертаючи жодної уваги на Дужа.
А Дуж тим часом, приголомшений усім, що трапилося, наблизився впритул до Остапа, розвернув обличчям до себе, схопив за плечі, затрусив:
— Що це було, Остапе? Ти розмовляв з вовком. Я сам бачив. Звідки ти знаєш їхню мову? Хто ти такий насправді? Хто?
Але Остап не встиг відповісти Дужу, бо з-за куща глоду вийшов задоволений та усміхнений Мирослад і неголосно та бадьоро сказав:
— Нічого особливого не трапилося, Дуже. Ти нещодавно обізвав Остапа смертним нездарою, то я повертаю твої слова назад. Остап — син безсмертного, дитина світу Білих Вурдалаків, мій онук, що за правом крові позначений Перемінником. І він нарешті вдома. Остапку, ти чудово впорався з усіма випробуваннями. Я був упевнений, що в тобі є сила. Рідна земля, її кров збудили твої потуги. О! Тобі перевертництво не потрібне. Ти вмієш говорити з тваринами їхньою мовою. Легко і без зусиль. І навіть більше тобі скажу: вони тебе чують та скоряються. А знаєш чому? Вовки добре відчувають людський підступ, злі наміри, навіть якщо їх загорнути в солодкі обіцянки. Але ти інший. Ти — справжній. Ти — частинка твого світу. Для чого тобі перевертництво? Тобі не потрібно міняти подобу, щоб порозумітися з великою та чисельною родиною Творця, ти можеш залишатися у своїй і все добре розуміти. Такий талант серед безсмертних та смертних велика рідкість. Твоя бабуся теж так уміла. Єдина на моїй пам’яті. Це досконалість, онучку.
Остап уважно подивився на Мирослада, свого Учителя та дідуся:
— Ви розкажете мені про неї? Хто вона була і де тепер?
— Розкажу, онучку, обов’язково. І про батька твого теж розповім. Досі вважав його найліпшим своїм учнем, та щось мені здається, що ти його обженеш. До речі. Як один із представників світу неврів, навіть якщо перевертництво тобі не потрібне, ти мусиш пройти вишкіл для ініціації, тобто для посвячення, переходу. А ось ти, Дуже, маєш подумати, поки ми ще не увійшли в Оселище, хто ти тут — учень, котрий має отримати свій тотем, чи людина, яка хоче чогось більшого. Тобі, хлопче, є куди зростати. Та, на жаль, твої батьки так щільно пригвинтили тебе до себе, що сотворили майже подвиг, віддавши у світ неврів на науку. Думай, хлопче!
Остап сумно посміхався, Дуж перелякано кліпав очима. Одному приємно було слухати слова Мирослада, інший майже нічого не розумів — стрес, жах того, що довкола відбувалося, вибили його з реальності.
Остап думав над почутим. У нього, крім віднайденої сім’ї, знайшлася ще й давня історія його родини, спадкова історія…
— Ну що, хлопаки, рушаємо до Милограда, головного міста світу неврів.
4. Ймення батька Рода
Учителька Птаха одного разу сказала таке: «Найпростіше зазвичай буває найскладнішим для розуміння». Тоді Остап не второпав і маленької крихти з тих слів. Як то найпростіше може здаватися найскладнішим? Тепер він Птаху починав розуміти. Світу неврів, як жодному іншому світу, ідеально пасував такий вислів.
Світ Білих Вурдалаків був доволі простим і тому незбагненним. Жодних матеріальних привілеїв для тих, хто входив до когорти старійшин роду, не існувало. Питається, а для чого тоді старатися увійти в ту когорту? А от старалися і входили зазвичай лишень ті, хто і справді заслуговував. Ані родинні зв’язки, ані підкупи тут не діяли. Жодного натяку на багатство. Питається, де справедливість? І чому той, хто може більше, хто розумніший, спритніший, талановитіший, отримує рівно стільки, скільки йому потрібно для життя і не більше, як і решта мешканців світу неврів? Нікому й на гадку не спадало вважати це несправедливістю. Чому? А тому, що всі завжди отримували найнеобхідніше. Решта не мала значення. У кожного з роду неврів був дах над головою, теплий зручний одяг, смачна поживна їжа на столі. Однак найважливіше таки полягало в іншому: кожен невр мав умиротворення в серці та справдешню віру в справедливість створеного батьком Родом. Бо для чого статки, багатства, розкіш, якщо душа твоя брудна? Неври впевнені в тому, що душа після смерті повертається додому, бо належить вона великому батьку Роду. Тільки чиста душа вільно входить у ворота Вирію. А брудна? Краще того не знати… Брудні душі, вважають неври, вертаються назад і стають андрофагами.