Під лавою стояла невеличка дерев’яна мисчина. У ній, на денці, щось біліло. Учитель Мирослад, очевидно, тримав удома кота.
— А-а-а, це сусідська кицька Мура до мене інколи навідується. — Побачивши здивування на мармизі Остапа, радо відгукнувся Мирослад: — Полює, значицця. Господиня серйозна. Вдома всіх мишей виловила, то за сусідських узялася. А я тільки радий такому товариству. Тому й віконце в мене навстіж, і двері із сіней до хати не зачиняються. Авжеж, і молочко для киці є. І до молочка також припас дещо. Молоко мені два рази на тиждень добрі люди приносять. Молоко смачне, козяче. Захочете, пригощу. А зараз прошу до хати.
Мирослад став на порозі, затуляючи прохід, і скоромовкою заговорив, здіймаючи догори руки:
— Благослови, Свароже-Роде, прожиті в цій оселі в молитві та й вдячності твоєму великому лику ночі та дні! Даруй їх ще рівно стільки, стільки ти кожному з нас наміряв. Ласкаво запрошую, дорогі гості!
Говорив це шанобливо, ледь чутно та дуже емоційно. Наче той, кому це адресувалося, уважно його слухав.
Нахилившись, переступив поріг хатини і вже зсередини кинув:
— Заходьте, хлопаки. Чим хата багата, тим і рада!
Першим пірнув услід за Миросладом Дуж, а за ним і Остап.
Вони опинилися в доволі затишній світлиці. Вона чимсь нагадувала Остапу світлицю бабусі Горпини. Не розмірами, бо в Горпини кімната була втричі більша. А налаштуванням, духмяним запахом сіна, чебрецю, м’яти, любистку. Остап розглядався. Досить великі вікна запускали багацько світла. Дивина, але вікна були засклені. То в Невридії є скло? Звідки? Остап задумливо втупився в чисті прозорі шиби. Мирослад перехопив погляд хлопця:
— А це вже моя слабкість, хлопаки. Довго терпів, та не витримав. Називайте, як хочете, але… Ну, не подобаються мені хати з маленьким вікнами і без скляних шиб. Тож інколи ми міняємо хутра цінного звіра на скло. І не тільки на скло, але в межах розумного.
— А де міняєте, і хто міняє, і за скільки? — нахмурився Дуж. Скло таки дуже контрастувало з побутом та укладом життя неврів.
— А це не твого куцого розуму справа, Дуже! Ти в моїй хаті гість, але й гостю тре’ честь мати і не пхати свого шмаркатого носа, куди не просять.
Мирослад невдоволено дивився на Дужа, той його знову роздратував. Очевидно, щоб заспокоїтися, чоловік підійшов до печі. Плеснув рукою по ній:
— Піч — моя гордість. Красуня. Вона обігріває всю хату. І коли починається в Невридії сезон дощів, то від вологості та сирості тільки вона й рятує.
По обидва боки від печі виднілися нещільно причинені двері. Мирослад махнув рукою в бік одних:
— Там — моя кімната. Нічого особливого. Стіл, лежанка. А за дверима, що лівіше, — комора. Отака нехитра господарка у звичайного невра. Ну, що стали? У ногах правди нема. Сідайте, хлопаки, де бачите.
Під вікном стояла лава і стіл. Біля печі — тапчан, укритий старим вилинялим кожухом зі шкіри якогось звіра. Дуж плюхнувся на тапчан, Остап примостився на лаві. Мирослад витяг з-під столу табуретку та всівся на неї:
— Милоград — одне із найбільших Оселищ світу неврів. Крім нього існує ще шість, схожих за укладом. В Оселищі всі хати однаково скромно обставлені. Ну, ви ж це самі бачите. Більшість часу неври проводять на вулиці в трудах щоденних та праведних. Хата — то сховок для ночівлі, місце, де зберігається сякий-такий нехитрий харч, начиння, одяг. Звісно, найважливішою річчю в хаті є піч. Та ви то вже зрозуміли. Печі виліплюють з глини, димаря вони не мають, тому піч завжди знаходиться праворуч від вхідних дверей. Моя піч особлива. І тому вона не справа від вхідних дверей. А в чому особлива, ану відгадайте?
— Вона має комин, — вихопилося в Остапа.
Мирослад задоволено закивав:
— Таки-так, Остапку. Ну мусить старійшина мати хоч якісь привілеї. До речі, тим моя хата і виділяється з-поміж решти. Третину моєї кімнати займає лежанка для спання. Вона, звичайно, улаштована при тій стіні, де піч. І тепло, і затишно.