— І чого такого особливого в тій школі вчать, що начебто я її нігди б не закінчив, га? — не вгавав Дуж. Схоже, антипатія в цих двох була взаємною. Дуж усе своє свідоме життя ходив до школи і був упевнений, що про навчання він знає все.
— Особливого? — перепитав Мирослад. — Ти глухий? Я ж говорив, що справжній чоловік має бути насамперед добрим батьком, чоловіком, оборонцем, будівничим, мисливцем, захисником-воїном. А добрий батько — це той, хто не просто зуміє народити дитину, а й утне передати їй усю свою наповненість. А ще це вміння самотужки збудувати хатину, вполювати звіра, вижити в дикому лісі без зброї та без вогню. Бо наповненість знанням — це не тільки отримані навички чи вміння для того, щоб вижити, це насамперед правильний уклад у голові. Отого і вчать у тій школі, Дуже. Якщо закінчиш школу, то отримаєш право стати чоловіком. А тоді найважче. Слід пройти випробування — обряд посвячення в чоловіки. Це тримісячне перебування в лісі, наодинці з диким звіром без зброї, без запасу їжі та питної води. Вміння будувати хату теж потрібне, бо куди ж ти приведеш дружину? До батьків вести не годиться. Молода родина мусить творити власний Усесвіт і за власними законами. А потім є випробування вогнем — ходіння босоніж по вуглинах. Далі випробування водою — сидіння годинами в крижаній джерельній воді, аж поки не знепритомнієш.
— Це ненормально, — сказав обурено Дуж. — Для чого так катувати тіло? А що чекає тих, хто не пройде того вашого обряду, га?
Мирослад жорстко відповідав:
— Смерть. Це справедливий природний добір, хлопці. Бо тільки загартовані тілом та сильні духом виживають у цьому світі. І спадкоємці в такого чоловіка обов’язково мають народжуватися здорові та мужні. Пройшов обряд — можеш одружитися.
— Ви власноруч убиваєте тих, хто не пройшов обряду, так? У вас, може, ще й посада ката є? Скільки або чим ви йому платите? — Дуж гидливо скривився, дивлячись на свої подряпані ноги. І смердюча мазь, і розповіді Мирослада його не тішили.
— Кат? Це той, хто вбиває за певну плату засудженого до страти? Ой, ні! Навіщо? У нас такого немає. Хоча, якщо будеш багато пашталякати, Дуже, то обов’язково з’явиться. Щось ти надто розійшовся? Нє? — Мирослад неприязно цідив крізь зуби слова: — На болоті та в лісі ти таким сміливим не був? Чого ти вартий без підтримки ближнього? Га? Поміркуй собі, чи варто мене налаштовувати проти себе? Додому можна і не повернутися. Затям собі, лопотуне, таке: не проходять випробування лишень ті, хто не вертає живим з лісу. Ліс — це тобі не просто квіточки та сунички. Щоб вижити, ти маєш стати його частинкою. Коли вмикаються інстинкти, ти стаєш невразливим. Загострюється все: слух — і відчуваєш наближення хижака раніше, аніж він тебе почує; зір — і твоє бистре око миттєво розпізнає серед безлічі однакових слідів найпотрібніші; нюх — і ти запахи вловлюєш ліпше від звіра. Чути небезпеку, знаходити питну воду у випаленій пустелі, запалювати вогонь без сірників, спати під зорями, поклавши під голову камінь… І багато-багато ще всього потрібно вміти, знати, відчувати, робити, щоб вижити. Розбудити свої інстинкти, злитися з природою в одне, відчути себе її частиною, і тоді… Перевертництво здаватиметься легкою забавкою. Ліс тобі сам підкаже, чию подобу ти носиш у серці, наче другу запасну шкіру, аби залишатися в собі. Ну от, здається, і так забагато сказав. Не знаю, чи ти хоч щось утямив, Дуже, але це говорилося більше для Остапа, аніж для тебе.
— Хе, — задоволено потер руки Дуж. — Не для мене, то й добре! Я тобі геть не заздрю, Остапе. Ну ти і влип.
— Влип? — звів густі брови Мирослад. — Ні. Він не влип. Остап прийшов у світ неврів саме вчасно. У ньому захована велика сила, яку потрібно вивільнити. Пригадай, Дуже, як Остап тебе від п’явок рятував, і то без знання, інтуїтивно. А дорогу на болоті як відшукав! А з вовчицею на рівних хто розмовляв! То ти влип, друже Дуже. Тобі буде важко у світі неврів. Я вже зрозумів, що ти категорично відмовляєшся від навчання в школі переходу. Що ж, дарма… Тоді тобі доведеться знаходити спільну мову зі світом неврів самотужки. Я маю на увазі не мешканців Милограда. Це м’якосердні мовчуни та добряки. Я говорю про весь світ неврів. Зрештою, може, передумаєш? Може, усе ж з Остапом?