Стриб знову сам до себе посміхнувся. Наче й мудрі люди його односельці і безсмертні є між ними, а забобонів… І щодо темряви теж. Темрява у Яровороті, в краї, де постійно світить Сонце, вважалася чимсь геть унікальним, хіба що в глибокому льосі чи у пивниці можна з нею привітатися або ще в страшилках для дітей. Тож «зворотний бік світла» вважався майже забороненим у поселенні. Ніхто вголос не смів навіть бовкнути «темрява», так і казали — «зворотний бік світла», наче саме нагадування про темряву могло її принадити. Стриб любив дратувати тим словом своїх односельців. Правда, безсмертні вже звикли до такої його поведінки. А от смертних, що мешкали поруч, це нагадування кидало в стан трепетного жаху.
О, звісно ж, Стриб доволі легко говорив і про темряву, і про її особливості, без якогось тобі негативу. Його в Яровороті побоювалися. Можливо, через таку його браваду щорічні дебати на добровільних вічах безсмертних та смертних на Коляду завжди збирали дуже багато люду. Спеціально приїжджали гості із-за Забутого Озера, з поселення Білих Вурдалаків, з-за Калинової гори, з поселення Хижих Вовкулаків послухати «дивної балачки». Вчитель Посолонь здебільшого мовчав, коли сходилися на Вічевому Майдані його учні, щоб позмагатися. Це була «баталія» думок двох непримиренних опонентів, Стриба та Птахи. О, так! Та сама Птаха, друга половинка Стриба. Як уживаються поруч вогонь та вода — для всіх і досі таємниця. Суперечки цих двох та їх раті тривали не один день. Здавалося, вони могли сперечатися від одних уродин Сонця до наступних, і то часу не вистачить, а дійство те завше супроводжувалося і різними дивацтвами зі зброярні безсмертних. Вчитель Посолонь припиняв суперечки завше на найцікавішому: вгору летіла жменя вареної в меді пшениці (кутя). Пшениця обов’язково вкладалася у повітрі в орнамент, у якому добре проглядалося зображення кола, рівно розділеного на дві частини. Ще не було жодного разу, щоб якийсь бік переважав. Коли варене коливо мало впасти долі, якимсь чином воно встигало дорогою щезнути, випаруватися в повітрі.
Стриб на завершення незмінно казав:
— Ніхто не знає, яка зі сторін саме те для чоловіка. Пішли, Птахо, додому, там добалакаємо, — зазвичай згорда, переводячи погляд з натовпу в небо, щоразу уникаючи зазирати в очі Учителя. Той знав, здається, про Стриба набагато більше, аніж тому хотілося.
Ох, як тоді кортіло кожному довідатися, про що ті двоє «добалакають» вдома! У відповідь досить-таки сердита Птаха гостро відказувала своєму коханому:
— Навіть дурень знає, що найтемніша ніч перед світанком. Сподіваюся, що рано чи пізно, Стрибе, і в твоїй голові зійде Сонце. Я ж не годна його запалити.
Так, гордовитий, трішки манірний Стриб та його подруга Птаха завжди здавалися оточуючим саме отим поєднанням непоєднуваного. Однак, коли Стриб дивився на Птаху, в очах його таки світало, не було там звично темної ночі, а сходило Сонце.
Темноволоса, зеленоока, завжди щира й привітна Птаха, незважаючи на свій вроджений статус безсмертної, не робила різниці між собою та звичайними смертними. Лікувала хворих і травами, і добрим словом. Не володіла вона, як Стриб, силою погляду, не вміла зупиняти хмари чи наганяти вітри, однак руки мала чарівні, від найменшого її дотику і біль втікав, і наче Сонце всередині, вже, здається, вмираючого знову загорялося, і це продовжувало вік людині. Птаха легко створювала обереги-заслони, перед якими хвороба відступала. Так, смертні помирали не тільки від хворощів, а й від старості. І тоді смерть Птаха робила лагідною і завше уві сні. Стриба ж дивувало отаке загравання дружини зі смертю, він не вповні розумів, для чого рятувати тих, хто і так приречений на смерть. Однак Птаха так не вважала.