Стрибог наче чекав цього, бо миттєво поставив щит, не роблячи жодних рухів, одним лишень поглядом. Чорний пелех завис у повітрі, наче замислився, що йому далі робити, потім мляво закружляв угорі та розсипався в повітрі.
– Ну, і що далі? Ти, Море, забув, що я твій син і про наші родові прокляття знаю все. Забирайся краще звідси, старче, поки я ще чого зайвого тобі не набовкав чи не зробив! Я молодий, дужий, тому сильніший та спритніший від тебе.
Мор стояв розгублений. Ні, вже не був роздратованим чи сердитим, як того разу, коли син дременув до дівки, зрадивши темний бік зі світлою… Зараз якийсь невидимий ворог сидів всередині Стрибога і використовував його божественну силу у власних інтересах. То не були світлі, з тим його азартом покінчено назавжди, бо за останніх півроку син і словом не обмовився про Птаху. І поводився майже нормально. Виконував чемно всі його розпорядження, піклувався про доньку, хіба що забагато мовчав. І раптом така переміна? За знищений світ Стрибог відповідатиме перед Раттю Темних світів. Що він скаже старійшинам, чим виправдає поведінку сина? Так, Море, візьми себе в руки і згадай, що він не просто один із великих темних безсмертних, він, насамперед, твій син…
– Синку, – вичавив із себе, навіть гіркота вчувалася в голосі. – Вибач, але ти сам мене довів. Не стримався. Що з тобою відбувається? Ти мій єдиний син. Не тримай у собі те, що мучить тебе, розкажи, поділися з батьком. Згадай про свою доньку. Який приклад для наслідування ти їй подаєш?
– Що? Приклад? Ой! У нас вся сімейка така – одні ідеальні зібралися: і ти, і мати. Приклад, кажеш? А стирання дитині пам’яті, відбирання матері – це приклад чи неприклад, татунечку? О Чорнобоже, це необхідність! Звісно! Велика мета, грандіозні цілі! Богу Мору можна все задля великого. – Стрибог шаленим поглядом пропікав Морока. Тоді рішуче додав: – Твій син виріс, і йому на вас усіх начхати. Тому, не пішов би ти…
Стрибог розвернувся до Мора спиною, крутнувся на нозі й просто щез.
Майже в той самий момент поруч з Мором нізвідки з’явилася Мара.
– Йменням Сварожого кола вітаю тебе!
Від несподіванки Мор аж підстрибнув:
– Ну, тебе тільки тут не вистачало. Наче у мене клопотів мало? Що тут забула?
– Була недалеко. Душі убієнні збирала, яким ще не час помирати. Ви що тут витворяєте, темні? У власному ж світі майже все знищили?
Мара сердито свердлила Мора своїми темними очима.
– То не ми. То зробив твій син, шановна! Твій син. У нього наче здоровий глузд відібрали. Бачиш-но…
Мор, здається, навіть втішився, що має тепер на кому зігнати злість, тому його понесло.
Він розмахував руками, кричав, погрожував. Мара стояла спокійна та зосереджена на чомусь своєму, наче й не чула його.
І, коли Мор втомився кричати, здувся, мов кулька, Мара зовсім спокійно запитала:
– Закінчив? То ти Стрибога до цього довів чи хто?
Мор сердито підняв вгору руку. Кинуте звинувачення йому не просто не сподобалося. Здавалося, ще мить і він ударить Мару. Та продовжувала спокійно дивитися на Володаря темних. Стояла наче статуя, жодний м’яз на обличчі не видавав її емоцій. Вона його не боялася:
– Тільки спробуй. – Говорила тихо, але Мор її добре чув. – Твоя погроза – це навіть не намагання зруйнувати світ, не створений тобою. Це ще гірше. Хочеш підняти руку на безсмертну? А я думаю, від кого в синові стільки ненависті та гордині? Що можна чекати від дитини, яку виховував такий батько?
– І що можна чекати від дитини, якої зреклася така мати, – парирував відразу Мор.
Замовчали. Очевидно Мара чекала від чоловіка гучніших та дошкульніших образ. Та той німував, уважно вивчаючи своє взуття.
– Слухай, Море, – несподівано згідливо обізвалася Мара. – Давай зараз хоч на трохи забудемо наші суперечки. У сина проблеми, це ж видно. Тож не треба ображати одне одного, а спробувати йому допомогти. Чи ти вмиваєш руки?
Мор відірвав очі від землі. В очах чоловіка, крім звичного металевого блиску, читалося ще щось, і воно пом’якшувало той блиск, робило завжди жорстокого та самовпевненого бога людиною:
– Я люблю свого сина і тому ще досі тут з тобою теревені справляю, замість повертатися додому та влагоджувати ним сотворене. Ти у свій час багато принесла болю, смутку і розчарувань у моє життя. Але я сильний і впорався.
– Ти сильний? Ти просто нікчемний, безжалісний, самовпевнений, самозакоханий бевзь, Море. Недарма ти Володар Темного світу. Аякже. Ліпшого не знайшли. Решта ще гірші! Легко звинувачувати в усіх бідах жінку. Типова чоловіча поведінка, однакова як для смертних, так і для безсмертних.
Мор напружився і напнувся, мов тятива лука, готовий був зараз на голову цієї клятої жінки вимовити таке, але несподівано, замість образливих чи непотрібних злих слів, сказалося геть інше:
– Пробач, то від безвиході. Коли ти пішла, зачинивши за собою двері, жодна жінка не була в моєму ліжку, ні смертна, ні безсмертна. Коли ти пішла, для мене єдиним порятунком від самотності стали велика місія, місія Володаря Темного світу та місія батька… Бо кохання – це руйнівне почуття, любов до жінки розхолоджує, розум перестає логічно мислити. Коли ти пішла і я відчув, що це назавжди, не було й одного дня, щоб тебе не згадував. Я ненавидів себе за це. Тільки тепер розумію, що замість ненависті мусив у серці поселити байдужість, тоді б ти мене відпустила. Бо ненависть так само робить людину залежною, як і кохання. Тому нашому сину я дозволяв усе – повно жінок, смертних, безсмертних, напівтіней, отже, в серці – жодної. Тішився з того неймовірно, бо бачив його сильну душу, не заплямовану коханням… Але потім з’явилася вона – ця клята світла. Це все через неї… І він пішов до світлих. Темний став світлим! Де це бачено? Син темного Володаря став світлим! Знаю-знаю, він ніколи світлим не був, він просто був поруч зі світлою, з тією, яку кохав. Та сталося диво, точніше, закономірність: мій син повернувся додому. Я радів і був найщасливішим батьком. Навіть тебе став рідше згадувати. Звісно, ти не віриш. Чого б це раптом я про таке заговорив, коли стільки століть німував? Але я кажу це не тому, що хочу виправдатись чи, може, здаватися кращим. О, ні! У нас із тобою є те, що об’єднує міцніше від клятв, обітниць та великих призначень. Це син. Наш Стрибог. Бачиш, кажу не мій, а наш! Я згоден, він зараз сам не свій, і тільки ми з тобою, як батько і мати, можемо його зрозуміти, пробачити і прийняти.
Мара важко зітхнула, плеснула у долоні.
Картинка змінилася. Під розкішною квітучою вишнею стояв невеликий дерев’яний стіл, на ньому – глечик, горнята та у мисці запашні калачі, які парували теплом. Біля стола зручні крісла. Мара простягла руку, запрошуючи Мора сідати:
– Я думаю, чоловіче, надійшов час нам з тобою порозумітися. Спільне горе об’єднує набагато ліпше, ніж спільна радість.
Мор, погоджуючись, кивнув головою. Підійшов до одного крісла, відсунув його від стола, запрошуючи Мару сідати. Вона кивнула у відповідь, наче дякувала. Нізвідкіль на столі з’явилися конвалії. Мор сумно посміхнувся. Вона любить ті квіти, він це добре пам’ятає. Мара навіть трохи зашарілася, мала вигляд заскоченої зненацька чимось приємним жінки.
У вишневому квіті гомоніли бджоли, втішаючись сонячною дниною, весняним теплом. Вони зовсім не переймались людських горем. А люди сиділи за столом одне навпроти одного та говорили. Вони, перейшовши та переживши не одне століття, так і не зуміли ані забути, ані простити, ані відпустити біль, смуток, себе. Вічність не завжди потребує надто палких зусиль, інколи їй достатньо чистого блакитного неба, сонячної днини, пахучого квіту вишні та двох людей під нею, які згадують минуле та п’ють медовуху.
5. Порозуміння
– Як ти міг, Миросладе? Навіщо? Чому? – слова зависають десь аж попід небесами, а потім спадають додолу кавалками криги.
Тепер вона мудра, сформована, незалежна, запитує, не просто запитує, вимагає пояснень. А Мирослад мовчить, бо добре знає, що рано чи пізно се мало трапитися. У розкішних сивих вусах ледве втримує посмішку, опускає додолу голову, наче присоромлений юнак. Він отримав від Посолоня послання про повернення Птахи. Готувався. Тому краще помовчати, хай набалакається. Жінкам це конче необхідно, бо простори, якими вони керують, набагато ширші від чоловічих.