Через ворота перейшла швидко і без затримок. Мала дозвіл Мирослада на вільне перебування у світі Вурдалаків. Переступила поріг, роззирнулася. Повітря, крім болотяних пахощів, здається, більше нічим не пахло – жодного натяку на ворожу присутність. Йшла спочатку болотяною стежкою, майже наосліп вибираючи напрямок, бо дорога сама її слухала. То Мирослад минулого разу такий подарунок їй зробив. Можливо, чоловік загладжував свою провину перед нею, але, здається, що причина геть в іншому. Вона подарувала йому надію, тобто онука.
Досі вважала, що то одна з легенд – існування каменя-плавунця. З вигляду красива чорна перлина, маленька, блискуча. Її володар аж ніяк не може цю перлину втратити. Бо як тільки-но перлинка дарувалася комусь із людей та торкалася шкіри, то вже навіки ставала його власністю. Птаха з якимось трепетом тримала в руках той чорний камінчик, твердий і холодний на дотик, відчуваючи, як із нього виходить енергія – потужна та тепла. Холодний чорний камінь з теплом усередині. Птаха дозволила Миросладу зашити той камінець у поділ своєї сукні. Із цього моменту, який би одяг вона не вбирала, той камінець самостійно мандруватиме слідком за своєю господинею.
– Але що буде, коли зостатися без одягу? – запитувала Мирослада.
– Потрібно знайти все ж щось бодай схоже на одежину, побажати присутності плавунця, і він повернеться. – І вже насмішкувато додав: – Але тобі, Птахо, при такій цнотливості перебування без одягу не загрожує.
І ось тепер камінь-плавунець, нашептаний та зрощений у водах болота, її власність. На білому світі знайдеться від сили десять власників такого каменя. Його не можуть обдурити, підкорити собі ані заклинання чи омана наслання, ані сила думки чи навіювання. Плавунець допомагає доволі швидко та безпечно віднаходити дорогу в чужинських місцинах. Навіть якщо ти тут уперше. Тільки слід подумки назвати місце чи людину, до яких хочеш потрапити. Він легко рятуватиме тобі життя у водоймах з вирвами та безоднями. Там, де є вода, камінь допомагатиме.
То таки справжня магія народження плавунця. Він перебуває в утробі кокона мінімум тисячу літ, визріваючи та зростаючи на самому дні найтемнішого та найстарішого болота. О, так! Камінці-плавунці росли повільно. Звісно, і народжувалися рідко. Мешканка болота, самка павука-вовка, коли приходив час, відкладала свої яєчка, дбайливо загортаючи їх у кулеподібні кокони. Один із тих коконів вона залишала на квітці лотосу, як пожертву болоту. Болото завжди радо приймало таку пожертву, але інколи забувало про кокон. І він залишався лежати на квітці лотоса. Допоки найкоротшої в році ночі, коли співпадали моменти сонцевороту та місячної повені, коли сонце нагрівало своїми променями місяць так, що він, палаючи, мов зірка, щедро посилав на землю проміння, не ставалося диво. О, як тоді багато чинників мало співпасти: найдовша сонячна днина, найкоротша місячна ніч, обов’язково безхмарна, ніжний кокон на квітці лотоса, яка, здивована такою щедрістю місячного сяйва, не закривається на ніч. І тоді місячно-сонячне проміння любовно запліднює кокон. Що відбувається усередині, яка магія бере в тому участь – ніхто не знає. Однак, коли всі випадковості врешті зливаються в одне, всередині кокона зароджується нове життя.
Світає. Ранкове сонце ніжно пестить своїми промінчиками квіт лотоса. І той перелякано стулюється докупи і опускається на дно болота, разом із цінною ношею всередині. Щоб через тисячу літ випірнути в таку саму місячну ніч, світлячками сповіщаючи про народження дива. І тільки відкритому серцю та квітка дається до рук. І, коли ти її покличеш, вона припливе і щедро нагородить тебе своїм багатством – народженням диво-каменя.
От яким чудом володіла тепер Птаха. Тому майже не замислюючись брела шляхом, який вибирав для неї плавунець, не звертаючи уваги на краєвиди довкола себе. А краєвиди не були знайомими, і якби Птаха хоч на мить зосередилася, то помітила б, що вона рухається в зовсім протилежний від місця призначення бік. Коли розуміння того, що мала б уже прийти, наздогнало її, ошелешено зупинилася. Довкола неї, куди не кинь оком, болото: справа, зліва, спереду, ззаду.
– От тобі і помічний камінець, – злісно видушила з себе.
Невже це ще один із дурних жартів Мирослада? Щось підказувало їй: то не так. І відразу, майже водночас зі сказаним, відчула поруч присутність кількох енергій. Крім потужної та могутньої енергії прадавнього болота вчувалася й людська. Знала, що на це болото ніхто з живих уже давно не ходить. Бо воно настільки старе, що, не розбираючись, заковтує все підряд. Вік робив свою недобру справу не тільки з людьми. Роки перетворили це болото на божевільного стариганя, якому навіть думати важко. Болото сердито забулькало, очевидно ошелешене таким нахабством людини. Нечувано: втручатися без попереджень у розмірений ритм його існування.
Птаха мусила все виправляти і почала нашіптувати, навчати плавунця, навіть просити вивести її якнайдалі звідси. Несподівано зрозуміла, що її намагання докричатися до камінця безглузді. Той наче помер чи, наляканий чимось, мовчав. Птаха не зупинялася, все ще розпачливо малювала в голові образи то воріт, то Милограда, то Мирослада. Мовчанка. Натомість булькання старого болота робилося сильнішим і сердитішим.
Тоді вона вирішила, що мусить перетворитися на Магуру, щоб спробувати утекти з пастки, в яку сама себе і завела. Але ноги жінки надто міцно тримало болото, та й безкінечні спроби майже виснажили її. Болото нарешті вирішило, що з нею робити, і почало засмоктувати Птаху. Вона занурювалася в твань швидко і безболісно. Знала, що якщо почне смикатися, то потоне ще швидше. І коли на поверхні болота залишилися тільки руки, хоч надія й досі не полишала її (ну не може вона так безглуздо померти), хтось дужий та могутній, набагато сильніший від старого болота, вихопив її з нього.
Чиїсь міцні руки несли її. Вона стала підніматися вище та вище, сили говорити не мала, тільки прошепотіла ледь чутне: «Дякую!» Знайомий запах неба перед грозою ніжно огортав її. Як гарно, як гарно хоч інколи відчувати себе слабкою жінкою. Через напівзакриті повіки бачила безхмарне небо, блакитне-блакитне, як очі Остапа. І таке умиротворення напувало її, наче знову повернулася в Біловоддя. Бо вона Птаха, сильна та могутня, слабка та кохана, ДОСІ КОХАНА. Хоч і не знає того, хто так сильно любить її.
І раптом усе закінчилося. Світ вибухнув брудом та жорстокістю. Ненависть висіла в повітрі невидимою хмарою. Хотіла закричати, заволати: поверни вбік, не лети туди. Та не встигла. Сотні батогів вдарили враз по серцю та по тілу, розриваючи, шматуючи плоть, обпікаючи різким пекучим болем. І перед тим, як сутінки накрили свідомість і Птаха зрозуміла, що вони каменем падають вниз, а це з такої висоти – стовідсоткова загибель, почула в своїй голові голос Стрибога:
«Клітка для зрадників готова. Ласкаво просимо до мого раю, Птахо!»
Але вона не померла. Хтось дуже добре опікувався нею. Розплющила очі – довкола глупа ніч. Прискіпливо вдивлялася в темряву, слухала свої інстинкти. Зовсім чуже, незнайоме місце. Темно та непривітно. Роззирнулася. Трохи бачити у темряві – один із талантів безсмертних, хоч кольори і втрачають свою сутність, та внутрішня наповненість речей завжди залишається незмінною. Стало не по собі. Таки передчуття не обдурювали. Вона на геть чужій території. Так, саме на чужій, а не на ворожій, і хтозна, чи це козир у рукаві, чи навпаки. Бо звички ворога ти знаєш, а от невідомість може стати як запеклим ворогом, так і близьким приятелем. Спасибі за те, що жива. Так, жива, бо дихала і майже без напруги пересувалася. Тобто могла стати, зробити кілька кроків, хоча чомусь нестерпно пекли руки.
Прискіпливіше вдивлялася в темряву. Так. Чужий ліс, зовсім інший, не схожий на ліс, де жили неври. Нашорошилася. Ні, не помилялася. Ворожнечею чи ненавистю тут і не пахло. О, ліс був не ворожий. Він нагадував оте старе болото, прадавнє, яке просто собі жило, не впускаючи на свої терени нікого, бо давно вже не мало ані ворогів, ані друзів. Дух його міцно спав. І таке, схоже, відбувалося і з цим лісом. Приклала вухо до землі, тоді до дерева, погладила його ніжно. Старий дуб. Відчула: ліс спить, але хтозна, чи до ранку не прокинеться і як сприйме з’яву тут людини. Чи не поведе себе, як старе болото? «Треба звідси вибиратися, – думалося їй. – Це не болото. Тут більше шансів перетворитися на птаху чи пантеру».